Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

class="p1">Показував їй усі тренажери, а вона впіймала себе на тому, що дедалі частіше його роздивляється. Вона ніколи не думала про чоловіче тіло. Наприклад, Марцін здавався їй нормальним. Тобто він був струнким і подобався їй, але своїми м'язами явно не переймався. А цей хлопець був убраний в обтислу футболку, під якою виразно вимальовувалися м'язи живота. Він був невисокий, але гармонійно збудований. Руки мав дужі, наче м'язи на них хтось вирізьбив. Кілька разів перестрів погляд Наталії, і та зніяковіла. Не можна ж так на нього витріщатися.

— Ну, оце й усе, здається, — проказав тренер. — А взагалі мене Шимон звуть, — простягнув їй руку. У нього була тепла, суха й міцна долоня. — Тепер усе залежить від тебе. Якщо хочеш схуднути, раджу бігову доріжку, велосипед і степер. А для рельєфності м'язів — гантельки й усю решту. А найкраще поєднувати одне з іншим. І ще ходити на заняття: усі кардіо, АВТ, плаский живіт... Зумба теж непогана, хоч і виглядає не дуже серйозною. Зараз почнуться заняття, то побачиш, чи тобі сподобається.

— Дякую, — видушила Наталія, але тренер уже зник, певне, підійшов до наступної клієнтки. А Наталія пішла до залу, який вони їй щойно оглянули разом.

* * *

Дощ ринув дужче, а на додачу ще й вітер зірвався. Лінка викинула поламану парасольку до смітника. Даремно тільки взяла. Від трохи сильнішого пориву вітру вона відразу зламалася.

Лінка йшла до Адріана. Вони не бачилися вже давненько, бо не було як. А дівчина хотіла віддати йому подарунок, позаяк і так із цим запізнилася. Треба встигнути до свят, бо пізніше вже час на інші подарунки. Адріан у спортивних штанях і розтягнутій футболці відчинив їй двері. Невідомо-чому, цей недбалий хатній одяг її завжди розчулював. Адріан здавався їй найкращим, коли щойно прокинувся або саме таким, як-от тепер: домашнім, чи то пак, одомашненим.

— Агов, — мовила Лінка. — Тато вдома?

— На жаль, ні, — він удав, наче щиро цим засмучений, а вона штурхнула його, мовби сердито. Весь цей час стояли у дверях.

— То ти мене впустиш, чи я маю вдертися силоміць? — засміялася Лінка. — Ну ж бо, впусти, не пошкодуєш. Я щось маю для тебе, — вона виструнчилася, взяла руки в боки і, навмисне фальшиво, заспівала: «Happy birthday to you...»

Адріан затулив собі вуха.

— Ти-и-ихо, у мене вкрай чутлива сусідка, не кажучи вже про те, що коли так витимеш, то мені фретка здохне.

— Фретка? Звідки в тебе фретка?

— То на перетримку, товариш попросив. Але вона така класна. Ходи, покажу, — і вже тягнув її за руку.

— Почекай, а подарунок?

Квитки Лінка згорнула й запхнула до трубочки від рулончика туалетного паперу, а тоді це все загорнула в подарунковий папір. Боялася, що інакше квитки можна розірвати, відкриваючи пакунок.

— Гм... що ж там таке? Це вже на Різдво? Чи на Миколая?

— Адріане! Адже ми вже дарували одне одному подарунки на Миколая, забув? А до свят ще далеко.

— Ну, не дуже й далеко.

— Це на день народження.

— Уже? На майбутній день народження?

— Не дражнися зі мною, краще відкрий.

— Що ж це може бути? Кругле, досить тверде... Гм... Снаряд із часів другої світової? Або ні, чекай... пшикалка від молі? — Адріан роздер кольоровий подарунковий папір, з-під якого визирнув сірий рулончик. — Кохана, ще б папір знадобився. А просто трубочка? Може, ти хочеш, аби я погрався в яке-небудь «зроби сам» і виготовив із цього, наприклад, хатку для фретки?

— Гарна думка. Та спершу витягни те, що всередині.

— Що це? — Адріан справді здивувався. — Квиток?

— Навіть два квитки, — просяявши, відповіла Лінка.

— Чекай-но. Квиток на п'ятнадцяте січня... До Ґдині? Нічого не розумію.

— Я тобі поясню. Море, безлюдні пляжі, припорошені снігом, і ми. Нуль людей, лише чайки. Тримісто, а тоді Хель.

— Ти найнезвичайніша дівчина на світі, — сказав Адріан і поцілував Лінку. — Мабуть, я більше ні з ким би не ризикнув поїхати взимку на море. Але з тобою я ладен помандрувати хоч і на край світу. А тепер ходи, покажу тобі фретку. Може, я собі теж таку організую, га?

— Завтра цей клятий кейтеринг, — буркнула Лінка, коли вже натішилася незвичайним звірятком. — Ну, пам'ятаєш, оселедець, заливна риба і таке інше.

— Ти впораєшся, — запевнив Адріан.

— Якщо сумніватимусь, дзвонитиму до тебе. Ти готуєш краще, ніж я.

— Ну, це не так уже й важко.

— Ах ти! — Лінка стрибнула на нього й ударила подушкою. — А якщо серйозно, — вона на хвилинку присіла й обійняла подушку, — то я ненавиджу цю роботу, і цю Руту, і це все.

Розповіла Адріанові про вернісаж. Довелося згадати, що то була Лукашева виставка. Звісно, вона знала, що Адріан щось скаже, бо він знав, що Лінка й Лукаш колись трохи зустрічалися. Ніби нічого між ними й не було, та все-таки...

— То, кажеш, що все сталося геть випадково? Цікаво! — іронічно мовив він. Невже ревнував? До Лукаша? Ну, хто б говорив...

— Атож, саме так усе й було. Слухай... Немає причин ревнувати, зрештою, я тобі не для цього розповідаю. Мені йдеться про ситуацію. Довелося допізна залишатися, усе прибрати, а до того ж Рута мені заявила, що не заплатить за додаткові години. Я почуваюся справжнім лохом!

Проте Адріан відчув, що їй ішлося не лише про це.

— Мені здається, що ти сердишся, бо там не твої роботи висять, а його, а із твоєї розповіді я зрозумів, що вони були досить посередні. Він твій товариш. А ти занадто горда, щоб обслуговувати своїх знайомих, зізнайся.

— Ти несправедливий. Я тобі звіряюся, а ти...

— Ну, що я? Я кажу, що думаю, от і все, не ображайся.

— Тобі легко говорити, бо ти не мусиш працювати.

Лінка зачепила дражливу тему. Адріанові й справді не доводилося працювати. Щоправда, він сказав батькові, що знайде собі якийсь підробіток, аби бодай частково сплачувати за навчання, але не знайшов нічого, що б не заважало його навчанню. Він ніколи не працював, а Лінка постійно щось собі знаходила. І от тепер йому цим дорікнула.

— Знаєш, що? — озвався він, помовчавши. — Пробач мені. Може, я й справді ревнивий. І ще заздрю тобі, що ти працюєш, що