Читати книгу - "Діва Млинища"

Вернувся — непутьова Марися тут як тут:

— Ни бійся, я таткові ни скажу, що ти до нього ходив.

Хоч злися, хоч бий, хоч до ніг припадай, хоч плач, хоч скач, як то кажуть…

А жінка далі:

— На хуторі, за Перечипом, баба є сліпа, то по руці долю може вгадати. То мо’ й тобі сказала б, чи живий вернешся… Мині ж угадала.

— А ти що, ходила до неї? — витріщився Матвій.

— Ага, давно. Ще як молодюською була. Про чоловіка питала та долю, де вона пасеться. — Очі Марисі зволожилися. — Сказала баба, що вийду замуж, вдатний буде чоловік, вельми вдатний, і діток багацько. Я тогді додом як верталася, то всю дорогу сміялася од щістя. А бач… Правду про чоловіка сказала, тико про діток збрехала. А може, й ни розгледіла, воне ж малейкі.

І плакати, і сміятися од тої мови Матвієві хотілося. Ни заплакав і ни засміявся. Вийшов, щоб перед дорогою далекою щось на хазяйстві пудрихтувати. А десь за годину не стримався й до Марисі:

— Як ту бісову бабу, кажеш, звати?

Марися зиркнула якось так радо, мовби їй бозна-яку добру звістку приніс.

— Пріською й звати. За тим селом, там дуб такей пошті усохлий коло дороги росте, тамика й хутір їхній. Їдь, чоловічку, мо’ й успієш.

Матвій таки поїхав. Скочив на коня й помчався, мовби од біди якоїсь утікав. Найшов і хутір, і бабу. Старезна, порохно сиплеться, видать, управду сліпа. У хаті, де на лавці чипіла, вже ледь видно було. Та світло їй нащо? Як признався, чого приїхав, сказала:

— Видно, ти чужий чоловік, здалека. Якби по голосу упізнала, може, щось і сказала б.

— Із Загорєн я… А більше нащо вам знати?

— І то правда, — згодилася баба. — Дай тоді хоч руку.

Матвій простяг руку, яку баба довго обмацувала. Може, якісь лінії життя пальцями своїми карячкуватими, тремтячими справді намацувала…

Врешті видала глухо, мов із погреба на білий світ:

— Чую тико, що ти жити вельми хочеш. І ще думаєш, що те, що мав би на цій землі сповнити, ще ни зробив. За те ни печалься. Вернешся, голубе, у славі й почоті. Тико, як довго йтимеш, ни спотикайся.

Далі баба сказала, що мусить в убитих німців зрізувати волоссє й кудись складати. Як багато назбираєця, то закопати в землю.

— І так до самого кунця войни, — сказала баба.

— Думаїте, що то допоможе?

— Тибе нихто ни питає, щоб рота роззявляв, — несподівано сердито сказала знахарка. — Мош і ни робети, то твоє діло.

— Я робитиму, — поспішно пообіцяв Матвій.

— Ну й добре. Раз прийшов, то й послухайся стареї. А типерка йди. І то швидко, поки я всерйоз ни розсердилася. Бач, він питає… А сам, нибось, думаєш, що в баби солома на доми поїхала. Ми мо’ з тею панею, якої ти так боїшся, типерка, як рідні сестри.

Матвій виклав десяток яєць, які привіз, і хлібину. Отак подякував для годиться. Як виходив, сплюнув. Надворі вже сутеніло. Ще їден день — і до війська. Як на коня сідав, подумав, що якби ті бульбаші, «степанові хлопци» дорогою стрітилися, може, й пуйшов би за ними до лісу. Їден дідько, де вмирати. Ци повірити бабі про славу й почот? Що за дурню про волоссє варнякала… Солома їде, га…

Варнякає стара, сама ни знає чого. Уб’ють же його, точно уб’ють. У чужій землі лежатиме, і даремно ждатиме та земля, котру ни обробив, ни приголубив, бо ж проситься земелька до його рук, нутром відчуває. Нихто з такою любов’ю ни вміє обробити неї, доглєнути, мов малу дитину, як він, Матвій. І так мало ще неї пуд його плугом побувало.

Сів на коня, їхав і плакав. Без сліз, десь таким глибоким нутром, що сліз було не здобути. Жалівся світові, Богові, цьому погожому літньому вечорові, на брата, матір, що давно не навідується, бо ж брата боїться, з яким посварений, на долю, на батька, який колись молодим загинув. І враз подумав, що їдна жива душа, котра його любить і жде, й хоче, щоб він вернувся, то ж дурна, непутьова, досі дитина Мариська.

14. Служба Матвія й підступна Марися

Кинутий у пекло війни, Матвій все ж вирішив спробувати перехитрити стару каргу на ім’я Смерть. Хотя й попав у піхтуру, якій, відомо, на війні дістається найбільше. Просився в артилерію ци кавалерію, про останню повідав офіцерові з трьома зірками на погонах, що вельми коней любить. Ни зважили.

— Не трусь, мужик, — той офіцер плеснув по плечі.

Марисьці на прощаннє сказав:

— Я тобі ни писатиму, може, щоб і накалякав, трохи грамоти знаю, так ти ж всеїдно ни прочитаїш. Вернуся — то й вернуся. Худобу доглядай, поле чоловік меї сестри Килини виоре, я договорився. Як худобина яка здохне — сто лупнів получиш, ще й шкіру спущу, і сіллю посиплю. Дивися і жди.

— Ой, Матвієчку, — завела було Марися і прикусила язика, а тоді: — Я за тобою кожен день об стінку головою битимусь.

Матвій знизав плечима, закинув на них торбину з харчами на пару днів, ложкою та квартою.

За два дні був у запасному полку, за місяць на фронті.

Смерть була такою тварюкою, з якою варто погратися, — вирішив тепер Матвій. Коли піднімали в атаку, він кидався бігти чи не першим й одразу починав стріляти з автомата. Стріляв так часто й люто, поводячи дулом вправо-вліво, що смерть, певно, тильки ошелешено поводила очима, якщо вони в неї є. Як добіг до першого вбитого (а мо’ й кимось другим) німця, то спинився й подивився на нього, як та баба з хутора веліла. Очі вбитого ще не встигли заплющитися, й Матвій помітив у них здивування.

«Я вбитий, ти живий?» — здавалося, питали ті вирячені очі.

Матвій подумки похапцем проказав «Отче наш», зрізав бритвою з німця жмут волосся, як тоже веліла баба, й побіг далі. Торба з протигазом скоро була повна того мертвого волосся, й коли Матвій на привалі не стримався й зазирнув у неї, враз йому здалося, що волосся заворушилося. Матвій скрикнув, перед очима в нього затанцювали білі чоловічки. Він висипав волосся на землю й почав топтати. Те побачили солдати, дивилися ошелешено й, певно, вирішили, що рядовий Терещук з глузду з’їхав. Доповіли ротному командиру. Ротний, лейтенант з дивним прізвищем Красуля, підійшов і подивився на Матвія, котрий наче танцював по втоптаному в землю німецькому волоссю.

— Что ти робиш,