Читати книгу - "Глибоко під водою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона йшла спочатку швидко, додолу схилом у бік центру містечка, віддаляючись від дому. Вона не могла піти прямо до річки, вона хотіла востаннє пройти через ті місця, де виросла, повз початкову школу (але не наважувалася глянути на неї — а раптом спогади про дитинство зупинять її), повз сільську крамничку, ще зачинену на ніч, повз лужок, де її батько вчив її грати в крикет, але так і не навчив. Пройшла повз будинки своїх друзів.
Був ще один особливий будинок на Сьюард-роуд, до якого вона думала теж підійти, але не могла наважитися, так що натомість вона пішла іншою дорогою, і її хода сповільнювалася, бо ноша поважчала, коли дорога пішла вгору до старого міста, до вузьких вуличок між кам’яними будинками, прикрашеними кучерявими трояндами.
Вона продовжила свій шлях на північ повз церкву до різкого повороту праворуч. Перейшла річку, зупинившись на мить на горбатому містку. Подивилася вниз, у воду, жирну і гладку, яка швидко бігла по камінню. Вона бачила, або, можливо, тільки уявляла темний обрис старого млина, що його важке, прогниле колесо стояло й не оберталося ось уже півстоліття. Вона подумала про дівчинку, яка спить там, у тому млині, і поклала руки, посинілі від холоду, на поруччя мосту, щоб не тремтіли.
Вона спустилася крутими кам’яними східцями від дороги на берегову стежку. Нею вона могла б дійти до самої Шотландії, якби забажала. Вона колись так робила, півтора року тому, улітку. Ушістьох, із наметами й спальними мішками, вони дійшли туди за три дні. Ставали табором над водою на ніч, пили заборонене вино при місяці, розповідали історії про річку, про Ліббі, Енн та всіх інших. Вона навіть уявити не могла, що колись сама піде туди ж, куди й вони, що їхні долі переплетуться.
За півмилі від мосту до Затону Утоплениць вона пішла ще повільніше, із важким наплічником, який боляче впирався у спину. Трохи поплакала. Щосили постаралася втриматися від думки про свою матір, і це було найгірше, найважче.
Коли вона проходила під буками на березі річки, було так темно, що вона ледве бачила власні ноги, і в тому була певна розрада. Вона подумала, чи не присісти, знявши рюкзак, не відпочити, але розуміла, що цього робити не можна, бо якщо вона так зробить, почне сходити сонце, і вже буде пізно, і нічого не зміниться, тож вона буде змушена зробити те саме іншого дня: устати до світанку й вийти зі сплячого дому.
Нога за ногою. Нога за ногою — доки скінчилися дерева, нога за ногою — зі стежки, трохи спіткнулася, униз до берега, а потім нога за ногою — у воду.
Джулс
Ти все вигадувала. Переписувала історію, переказувала на свій лад, придумувала власну версії істини.
(Гординя, Нел. Суча гординя.)
Ти не знаєш, що сталося з Ліббі Сітон, ти, звичайно, не знаєш, що робилося у голові Кейті, коли вона померла. Почитаєш — і це одразу видно:
Уночі, у переддень літнього сонцестояння, Кейті Віттекер пішла на Затон Утоплениць. Її сліди знайшли на березі біля південної частини затону. Вона була одягнена в зелену бавовняну сукню, мала на шиї простий ланцюжок із синьою пташкою, на якій було написано «з любов’ю». На спині в неї був малий рюкзак, повний цегли й каміння. Аналізи, проведені після її смерті, показали, що вона напередодні не вживала ні алкоголю, ні наркотиків.
У Кейті не було ні психічних захворювань, ні випадків самоушкодження. Вона була хорошою ученицею, красивою і популярною. Поліція не виявила жодних ознак поганого ставлення до неї у школі — ні в житті, ні в соціальних мережах.
Кейті походила з хорошого дому, із хорошої родини. Кейті любили.
Я сиділа по-турецьки на підлозі в кабінеті, гортаючи твої папери в надвечірніх сутінках, шукаючи відповіді. Шукаючи чогось. Серед записів, безладних, перевернутих, у ледь помітних каляках на берегах, де слова підкреслені червоним чи викреслені чорним — були й фотографії. У дешевій жовтуватій папці я знайшла знімок на дешевому фотопапері: Кейті з Ліною, двоє маленьких дівчаток усміхаються в камеру: вони не напружені, не позують, нагадуючи про якусь далеку, чисту еру до появи соцмереж. Квіти й дарунки на березі затону, плюшеві ведмедики, усілякі дрібнички. Сліди на піску на краю затону. Чи не її самої? Чи не справжні сліди Кейті? Ні, то, напевно, твоя версія, реконструкція. Ти пішла її слідами, чи не так? Ти пішла туди, куди й вона, не втрималася перевірити, як це.
У тебе завжди було таке. У дитинстві тебе зачаровувала сама ця дія, її кістки, нутро. Ти питала: а це боляче? А це довго? Що відчуваєш, коли падаєш і вдаряєшся у воду з висоти? Чи відчуваєш, як у тебе все ламається? Ти менше думала, здається мені, про все інше: що приводить когось на ту скелю, чи на краю затону, що веде туди. У глибині папки лежав конверт, на якому зазначено твоє ім’я. Усередині була записка на папері з зошита, написана тремтячою рукою:
Я говорила цілком серйозно, коли казала те, що сказала, побачивши тебе вчора. Я не хочу, щоб трагедія моєї дочки стала частиною твого моторошного «проекту». Річ не просто в тому, що мені огидно, що ти на цьому наживатимешся. Я сказала тобі, і повторюю знову й знову: те, що ти робиш, — це ГЛИБОКА БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, і смерть Кейті — доказ того. Якщо ти маєш бодай грам співчуття, то зупиниш те, що робиш зараз, і погодишся: те, що ти пишеш, друкуєш, говориш і робиш — має наслідки. Я не очікую, що ти мене послухаєш — ти не демонструвала жодних ознак розуміння і раніше. Але якщо ти будеш продовжувати в тому ж дусі, я не сумніваюся, що колись хтось змусить тебе прислухатися до моїх слів.
Послання не підписане, але було очевидно,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Глибоко під водою», після закриття браузера.