Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

Життя потроху поверталося в моє паралізоване тіло. Я проповз звіриною стежкою та заховався під розлогим кущем, піднявши за собою прим’яту траву. Саме вчасно.

— Дивись, отут він вийшов із води. Прямував цією стежкою.

Важкі кроки наблизилися й минули мене. Я стиснув зброю та зробив єдино можливу у такій ситуації річ — тихо лежав і чекав, допоки до мене повернеться сила.

Це була, мушу зазначити, найпаскудніша мить мого життя. Сам, без підтримки, змучений болем, виснажений, спраглий, переслідуваний озброєними людьми, що прагнуть мене вбити… Але список іще не повний. До всього переліку нещасть не вистачало, щоб пішов дощ.

І він пішов.

Є якийсь мінімум і максимум почуттів, досягаючи якого вже неможливо рухатися далі. Коли ти дуже любиш когось, неможливо любити його ще більше. Принаймні я так думаю. Ніколи не мав особистого досвіду щодо цього. Але в мене багатий досвід із потраплянь у вовчі ями, де я, власне, зараз і перебуваю. Вже глибше впасти просто неможливо, як неможливо більше боятися і сумувати. Дощ зробив це. Я захихотів, затуливши собі рота, щоб не зареготати вголос. Сміх згас, зате з’явилася лють. Так не можна чинити зі сталевим щуром! А то він іще заіржавіє.

Стримавши стогін, поворушив ногами. Досі боляче, але лють уже перемагає неміч. Я схопив рушницю, встромив меч у землю та змусив себе звестися на ноги, хапаючись вільною рукою за гілля дерева. Взявся за меч, став рівно. Хитався. Але не падав. Стояв так, аж поки не зміг іти, з кожним кроком віддаляючись від посіпак Капо Доссії.

Ліс був великий, тож я простував стежиною досить довго. Мої переслідувачі, напевно, залишилися далеко позаду. Коли ліс почав рідшати й нарешті закінчився, я присів під деревом, щоб перевести подих і добре роздивитися зоране поле попереду. Час мені знайти людське житло. Там, де є поле, мають бути й селяни. Їх, мабуть, неважко знайти. Коли сили повернулися, я почав скрадатися узліссям, готовий знову заховатися в гущавині, щойно побачу озброєну людину. На щастя, селянська хата уздрілася мені першою. Хижа низько вгрузла в землю, була вкрита соломою, без вікон, принаймні з одного боку. Але з димаря леготів тоненький струмінь диму. Топити піч у такому спекотному кліматі не було потреби, тож це, очевидно, вогонь для приготування їжі. Їжа.

Лише від згадки про їжу мій бідолашний шлунок забурчав і почав жалітися. Треба попоїсти й утамувати спрагу. А де це краще зробити, ніж на віддаленій фермі? Запитання містило в собі відповідь. Ріллею я добувся будинку ззаду й повільно наблизився до входу. Нікого. Але із прочинених дверей долинали голоси, сміх і запах їжі. Ура! Повільно пройшовши через коридорчик, я ступив у вхідні двері.

— Гей народ! Дивіться, хто прийшов до вас на обід!

Навколо дерев’яного, погано обструганого столу сиділо з півдюжини. Молоді й старі, товсті й худорляві. Усі здивовано тупилися в мене. Навіть дитина припинила плакати і, як дорослі, витріщилася на нежданого гостя. Мовчанку порушив сивий дід. Він так квапливо зірвався на ноги, що трьохногий стільчик під ним гепнувся на підлогу.

— Вітаю, ваша милість. — Кланяючись, він потягнув себе за чуприну, очевидно, щоб показати, який радий моєму несподіваному візитові. — Чим ми можемо вам допомогти, шановний пане?

— Якби ви дали мені трохи їжі…

— Проходьте! Сідайте! Обідатимемо! У нас скромна трапеза, але ми з радістю поділимося з вами. Ось, будь ласка! — Він підняв свій стілець і вказав мені на нього.

Решта похапцем відійшли від столу, щоб не турбувати мене. Можливо, вони були проникливими знавцями людської породи і з першого погляду визначили, який я шляхетний хлопець, або просто помітили меч і рушницю. Дерев’яну тарілку з казана, що висів над вогнем, наповнили стравою й передали мені. Тут життєві стандарти були вищими, ніж у бараку для рабів, тож мені видали ще й дерев’яну ложку. Я застосував її з превеликим задоволенням. Страва була овочевим рагу, в якому траплялися шматочки м’яса; все свіже, щойно з грядки, тому смакувало неперевершено. Холодна вода у глиняній чашці — чого ще я міг бажати? Поки я їв, фермери про щось перешіптувалися у дальньому кінці кімнати. Я сумнівався, що вони планують напасти на мене. Але про всяк випадок наглядав за ними краєм ока, а руку тримав поблизу руків’я меча, якого виклав на столі.

Коли я закінчив трапезувати й голосно відригнув — вони схвально зашуміли на цю похвалу їхньої кулінарної майстерності, — старий виокремився з групи та вийшов наперед. Він підштовхував перед себе засоромленого юнака, на вигляд не старшого за мене.

— Шановний пане, чи можу я з вами поговорити?

Я кивнув на знак згоди і знову відригнув. Він усміхнувся, додавши:

— Ви робите честь нашій їжі. Зрозуміло, що ви людина дотепна, розумна і вродлива, ще й доблесний воїн, тож дозвольте мені поставити вам одне запитання.

Я знову кивнув, лестощі відчиняють усі двері.

— Це мій третій син Дренг. Він дужий і витривалий, хороший робітник. Але в нас маленьке господарство, треба годувати багато ротів і ще й віддавати половину всього, що ми виробляємо, нашому улюбленому Капо Доссії як плату за наш захист.

Він похилив голову, розповідаючи, але в його голосі мені вчулися покора й ненависть. Я зрозумів, що єдиний, від кого Капо Доссія мав би їх захищати, це сам Капо Доссія. Старий тим часом випхав Дренга наперед і стиснув його біцепс.

— Як камінь, сер. Дренг дуже сильний. Він завжди хотів бути найманцем, як ви. Людиною війни, озброєною та захищеною, пропонувати свої послуги шляхті за гроші. Це почесне покликання дало б йому змогу приносити додому, у свою родину, хоч кілька гроутів.

— Але я не набираю солдатів до війська…

— Звичайно, сер! Якби він пішов списоносцем до Капо Доссії, то не мав би ні грошей, ні слави, лише швидку смерть.

— Правда, правда, — погодився я, хоч уперше в житті про таке чув.

Я вивчав життя на Спіовенте. Нову інформацію навряд чи можна назвати приємною. Я випив іще води, хотів витиснути із себе відрижку, щоб порадувати кухаря, але не зміг. Старий вів далі:

— Кожен воїн, як ви, повинен мати зброєносця. Ми обдивилися все навколо, але ви сам. Чи дозволите запитати, де ваш зброєносець?

— Убитий у битві, — з ходу збрехав я.

Старигань спантеличено глянув на мене, і я зрозумів, що зброєносці не беруть участі в