Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

дивовижного тіла. У якусь мить я подумав, що в неї, певна річ, є хлопець. Можливо, вона змінює їх щомісяця, а може, й ні. Може, в неї постійний бойфренд, скажімо, який-небудь мажор, готовий виконувати її найменшу забаганку. Річ не в тім. Основне — я усвідомлював, що така дівчина просто не може залишатися самотньою, хтось обов’язково з нею спить. Ми з Ромичем перезирнулися, зрозумівши один одного без слів. Цезар устав з-за столу, підступив до адміністраторки й замовив для нареченого приватний танець. Охоронець клубу притарабанив до жердини стільчик, трохи розгублений Дімон усівся на нього, після чого брюнетка почала танцювати довкола. Ближче до завершення танцю я вирішив, що ми з Цезарем трохи перестаралися й бідолашний Дімон Шемет передумає одружуватись. Я спостерігав, як чорнявка рухається, як вона вигинається та дражнить, і заздрив йому — не Дімонові, ні, — тому незнайомцеві, з яким вона проведе решту ночі. Я міркував, що найгірший день у його житті завжди буде кращим за мій найкращий день, оскільки на нього в ліжку чекатиме отака німфа… Упродовж перших півтора-двох років після одруження Єва дарувала мені схожі відчуття. Я почувався щасливчиком лише тому, що кожної ночі міг торкатися її.

Я розумію, що вміння задовольняти партнера ще не є ознакою людяності чи просто гарного характеру, проте Єва справді мала чимало хороших рис. Наприклад, була хорошою матір’ю. Ви заперечите, що в цьому немає чогось особливого, та, серйозно, я зустрічав небагато жінок, які ставилися б до малюків із більшою терплячістю та розумінням, ніж моя дружина. Пригадую, як у листопаді 2009-го, через два місяці після одруження, Єва кинулася захищати чотирирічну дівчинку, на яку напав пітбуль. Ми йшли парком, що біля Палацу дітей і молоді та який мешканці прилеглих кварталів використовують як майданчик для вигулювання собак, а назустріч нам прямувало молоде подружжя з одягненою в яскраво-червону курточку дочкою. Дівчинка, не помічаючи пса, бігла вкритою порепаним асфальтом доріжкою за півсотні кроків попереду батьків. Не знати чому пітбуль вирішив, що малявка загрожує його хазяїнові, та скочив до неї. Перш ніж я встиг зорієнтуватися в тому, що відбувається, Єва вклинилася поміж псом і дівчинкою. Виставивши зігнуту в лікті руку, дружина затулила малу своїм тілом. На щастя, пітбуль виявився молодим і недосвідченим. На щастя, через холодну погоду Єва гуляла в пуховику. Пес пошматував рукав куртки та залишив кілька синців на Євиному передпліччі, але дістатися до м’язів не встиг — я і батько дівчинки відігнали його стусанами. Посеред зчиненого рейваху — криків, лайки, розборок із хазяїном — я стояв, обнімаючи дружину, й не міг повірити в те, що щойно трапилося. На той час Єва вже була вагітною.

Ще приклад: поки курс євро не перевалив за 20 гривень, ми допомагали двом дітлахам із Рівненського спеціалізованого будинку дитини. Ініціатива повністю належала Єві. Взимку 2010-го вона зв’язалася з кураторами волонтерської групи, що опікувалася дитбудинком, і запропонувала «взяти шефство» над двома сиротами. Я здивувався, але не протестував. Відтоді ми за власні гроші купували двом хлопчакам подарунки на День святого Миколая, на Новий рік, а також на їхні дні народження. Іноді, отримавши преміальні, Єва витрачала їх на цукерки та без відома волонтерів відвозила їх до дитячого будинку. До того як ми почали жити разом, я ніколи не думав про неї як про альтруїстку. Вона любила гарно одягатися (до обвалу гривні могла за одну вилазку в магазини спустити кілька тисяч гривень на плаття й кофтинки, які в кращому разі надягала раз на рік), обожнювала вишукані ресторани, дороге вино та брендові парфуми. Водночас я впевнений: якби Єві довелося вибирати між новим платтям та іграшкою для сироти, вона, не вагаючись, зупинилася б на останньому.

А ще пригадую, як улітку 2012-го, вже після купівлі Блакитного Монстра, Єва примусила мене розшукати клієнтку, що забула на задньому сидінні моєї машини сумочку. У сумці, крім якогось дріб’язку — косметики, блокнотика, окулярів, — не виявилося нічого цінного, нічого, що згодилося б для пошуків власниці. Попри це, дружина простежила, щоби вранці наступного дня я дізнався в диспетчера адресу клієнтки, а потім поїхав до неї додому та все повернув.

Єва не була поганою.

Чи кохала вона мене? Ні. Ніколи. І якщо відверто, за весь проведений з нею час — і після одруження, і протягом літа й осені 2005-го, — я жодної миті не почувався з нею по-справжньому щасливим. Я шаленів, насолоджувався нею, ловив невимовний кайф, неначе наркоман, що штрикається героїном, але кайф — це ж не щастя, правда? Це ж не одне й те саме.

Я розповідаю це, щоб ви дещо затямили. Якщо раптом з моїх уст злетить просякнута жовчю фраза про те, що Єва поламала моє життя, я хочу, щоб ви розуміли: вона ніколи не прагнула його поламати. Ми однаковою мірою винні в тому, що не змогли стати щасливими.

33

— Та-а-ату!

Обклавшись подушками, я напівлежав на дивані у залі та посоловілими очима телющився в екран ноутбука. Намагався налаштуватися на переклад, але робота не йшла. У голові роїлися всілякі дурниці.

— Га?

Будильник вирвав мене зі сну о восьмій ранку. Я мусив би погодувати Теодора й відвести його до дитсадка, але все, на що мене вистачило, — це вистромити з-під ковдри руку та навпомацки вимкнути будильник. Того дня, 2 червня, я мав вихідний у Zoom Support і планував узятися за переклад десятисторінкового документа для BTS Group. Я подумав: нічого страшного не трапиться, якщо Тео ще один день побуде вдома.

Теодор прибіг до зали та пригальмував біля дивана, зазираючи мені в очі:

— Сьогодні вже літо?

— Так, сьогодні другий день літа, а що?

Малюк став на пальці, нависнувши наді мною, потім відхилився, опустившись на п’ятки, потому — знову на пальці, практично вткнувшись носом у мою щоку, і прошепотів уривками:

— Ти казав, що… коли буде літо… ми підемо на дах запускали вертоліт.

У липні 2014-го Євин тато привіз із Німеччини здоровенний, сантиметрів п’ятдесят завдовжки, радіокерований вертоліт. На початку серпня ми запускали той вертоліт у парку біля Палацу дітей та молоді. Тео двічі загнав його в гілля (один раз мені довелося витрушувати його звідти), а насамкінець торохнув об землю так, що з кріплень повискакували лопаті. Іграшка виявилася надто складною для чотирирічного хлопчака. Я відремонтував вертоліт, і ми з Тео домовилися відкласти його до наступного літа.

Трохи здивований тим, що Теодор пам’ятає такі подробиці, я посміхнувся:

— Витягуй його. Він у шафі в коридорі. Сам дістанеш?

— Так! Я