Читати книгу - "Платформа"

Ми повернулись до Парижа в неділю ввечері. У понеділок вранці Валері і Жан-Ів зустрічались з Еріком Легеном. Той хотів особисто висловити їм задоволення від імені всієї групи стосовно перших результатів їх діяльності. Одностайно правління вирішило виплатити їм премію у вигляді акцій. Для робітників, які ще й року не пропрацювали на таких відповідальних посадах, це був винятковій випадок.

Увечері ми втрьох поїли в марокканському ресторані на вулиці Еколь. Жан-Ів був неголений, похитував головою і здавався одутлим. «Здається, він почав пити», — вже в таксі сказала мені Валері. Він препогано провів відпустку з дружиною та дітьми на острові Де Ре. Він мав провести там два тижні, але повернувся вже через тиждень, аргументував тим, що не міг більше дивитися на друзів дружини».

Певно, Валері мала рацію. За увесь вечір Жан-Ів ні разу не приторкнувся до м’яса з овочами, проте постійно наливав собі вина. «Нарешті! — уїдливо вигукнув він. — Нарешті вже пішли великі гроші!» Труснувши головою, Жан-Ів спорожнив чергову пляшку вина. «Вибачте, — жалібно промовив він. — Я не повинен був таке говорити». Він поклав руки, які злегка тремтіли, на стіл, трохи зачекав… Потроху тремтіння вгамувалось. Потім він подивився прямо у вічі Валері.

— Знаєш, що сталося з Маріліз?

— Маріліз Ле Франсуа? Ні, я не бачила її. Вона захворіла?

— Ні, не захворіла. Вона просто провела три дні у лікарні під дією заспокійливих засобів, але вона не хвора. Втім, на неї напали й зґвалтували. Минулої середи. Вона поїздом поверталась з роботи до Парижа.

Маріліз стала до роботи наступного понеділка. Звісно, вона була вкрай шокована; її рухи були повільними, майже механічними. Вона легко, дуже легко повідала свою історію. Це було неприродно: голос у неї був нейтральний, незворушне обличчя не відбивало жодних почуттів. Складалося враження, що вона просто автоматично повторює свої свідчення. Покинувши офіс о 22.15, вона вирішила сісти на поїзд о 22.21, сподіваючись, що так буде швидше, ніж очікувати таксі. Вагон був на три чверті порожній. До неї підійшли чотири хлопці і відразу почали ображати. Їй здалося, що вони були з Антил. Вона намагалась поговорити з ними, пожартувати, але у відповідь отримала кілька добрих ляпасів, від яких ледь не впала. Потім вони кинулися на неї. Двоє повалили її на підлогу і тримали. Вони жорстоко, без церемоній, зґвалтували її, в усі місця. Кожного разу, як вона намагалась покликати когось на допомогу, вона отримувала удар кулаком або черговий ляпас. Все тривало дуже довго. Кілька разів поїзд зупинявся на станціях; пасажири входили й виходили, обережно змінюючи купе. По черзі ґвалтуючи її, мерзотники продовжували жартувати й ображати її, називаючи шльондрою і мінетчицею. Врешті-решт, у купе нікого не залишилося. Зібравшись у коло, вони плювали і мочились на неї, а потім, перед тим як спокійнісінько зійти на Ліонському вокзалі,[52] ногами заштовхали її під лавку. За дві хвилини зайшли нові пасажири, які і викликали поліцію. Ажани прибули майже відразу. Комісар не здавався надто здивованим. За його словами, їй ще відносно пощастило. Нерідко, використавши дівчину, ґвалтівники вбивали її, всовуючи оббитий цвяхами штир у піхву або задній прохід своєї жертви. Ось це вже було небезпечно і непоправно.

Внутрішнє розпорядження нагадувало працівникам про звичайну обачність, а в разі затримки на роботі в їх розпорядженні завжди був парк таксі; щодо витрат, то їх повністю бере на себе компанія. Охорона всередині компанії та на паркінгу була посилена.

Того вечора Жан-Ів сам відвіз Валері додому: її машина була в ремонті. Покидаючи офіс, він знічев’я поглянув на хаотичний пейзаж одноповерхових приватних будинків, комерційних центрів, транспортних розв’язок та веж. Далеко на горизонті смог надавав сонячному заходу дивних бузкових та зелених відтінків. «Цікаво, — мовив він. — Ми тут, у компанії, наче в’ючні тварини, яких дуже добре годують. А по той бік, на волі існують хижаки, дике життя. Одного разу я був у Сан-Пауло. Еволюція там дійшла своєї межі. Це навіть містом уже не можна назвати — так, урбанізована територія, яка тягнеться за горизонт: барачні містечка, гігантські офісні будівлі, шикарні вілли з озброєною до зубів охороною. Двадцять мільйонів мешканців, більшість з яких народжується, живе й помирає, так ні разу й не вийшовши за межі своєї території. Вулиці там наповнені смертельною небезпекою, навіть той, хто ще на машині, може на перехресті отримати пулю в лоб або стати жертвою перегонів якоїсь банди на мотоциклах: у найбільш озброєних були кулемети та фаустпатрони. Для сполучення бізнесмени й багаті люди використовують виключно гелікоптери. Повсюди є посадочні площадки, розташовані на дахах банків або житлових будинків. Вулиці ж віддані знедоленим та бідним. І гангстерам».

Вируливши в південному напрямку, він тихо додав: «Зараз мене переповнюють сумніви. Який світ ми будуємо? Куди йдемо?».

Через кілька днів знову зайшла мова про цю проблему. Припаркувавши машину біля будинку на авеню Шуазі, Жан-Ів запалив сигарету, помовчав кілька секунд, а потім повернувся до Валері:

— Мене дуже непокоїть Маріліз… Лікарі сказали, що вона може повернутись до роботи. З одного боку, так воно і є, вона здається нормальною, зазвичай у неї не буває нервових нападів. Але тепер вона не проявляє жодної ініціативи. Вона наче паралізована або загальмована. Щоразу, коли треба приймати важливе рішення, вона приходить консультуватись зі мною, а якщо мене немає на місці, вона може годинами чекати на мене, нічого при цьому не намагаючись запропонувати. Для керівника відділу зі зв’язків із громадськістю це неприпустимо. Так далі тривати не може.

— Ти ж не викинеш її?

Жан-Ів загасив сигарету, довго дивився на бульвар, міцно стиснувши кермо. Його обличчя ставало дедалі жорсткішим та напруженішим, погляд блукав.

— Не знаю, — врешті-решт через силу тихо сказав він. — Раніше мені не доводилось робити такі речі. Викинути — ні. Це було б надто огидно. Але треба буде знайти їй іншу посаду, яка б не вимагала прийняття стількох рішень і передбачала менше контактів з людьми. Крім того, після всього, що сталося, я почав помічати в неї расистські висловлювання. Це нормально, і її можна зрозуміти, але у сфері туризму така поведінка неприпустима. У рекламі, каталогах, у всьому тому, що стосується зв'язків з громадськістю взагалі, ми вперто говоримо про корінних мешканців як про надзвичайно привітних, щирих і відкритих людей. Інше просто неможливе: це професійний обов'язок кожного співробітника.

Наступного дня Жан-Ів поговорив про це з Легенем, який не дуже переймався душевними муками, і вже через тиждень Маріліз була переведена до бухгалтерії