Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

на нього, еге? Підписали папери, доставили свої імена? Ну, підписались — то й підписались, що має бути, те буде. Та, врешті, хто його знає — може, ще й не буде. Ну, хай там як, а все вже залагоджено, і, кінець кінцем, хтось же має пливти з ним — не ви, то ще хтось, ще якісь люди, помилуй їх, боже! Ну, бувайте здорові, моряки, хай вас господь благословить. Вибачте, що загаяв вас.

— Слухай-но, друзяко, — спинив його я. — Коли ти маєш сказати нам щось важливе, давай кажи. Та якщо хочеш поморочити нам голову, то не на тих наскочив, так і знай.

— Добре сказано, люблю слухати таку мову! Ти людина саме для нього. Ти і всі такі, як ти. Ну, бувайте здорові, моряки, бувайте здорові! Ага, як уже опинитесь там, то скажіть їм, що я вирішив до вас не приставати.

— Е ні, голубе, нас такими словами не заморочиш, ні, ні. Це найлегше в світі діло: удавати, ніби знаєш якусь велику таємницю.

— Бувайте здорові, моряки, бувайте здорові!

— Ну й гаразд, — відказав я. — Ходімо, Квіквегу, покиньмо вже цього навіженого. Та стривай: як тебе звати?

— Ілайджа.

«Ілайджа! — подумав я. По-біблійному — Ілія, пророк Ілія…»

І ми з Квіквегом рушили додому, кожен на свій лад міркуючи про цього обшарпаного старого моряка. Врешті ми погодились на тому, що це просто пащекун, який любить морочити людей і нагонити на них страх. Та не відійшли ми ще й сотні кроків, коли, звертаючи за ріг, я озирнувся — і кого ж побачив, як не того ж таки Ілайджу, що йшов назирці за нами, хоча й не дуже близько! І вигляд його чимось так мене вразив, що я нічого не сказав Квіквегові, а мовчки йшов із ним далі, чекаючи нетерпляче: поверне незнайомець у той самий завулок, що й ми, чи не поверне. Він повернув, і я вирішив, що він слідкує за нами, але з яким наміром — нізащо не міг здогадатися. Та ця обставина, разом із його двозначною, таємничою мовою, сповненою напівнатяків і напівпровіщень, розбудила в мені всілякі сумніви — щоб не сказати страхи, — пов’язані з «Пекводом», і з капітаном Ахавом, і з його втраченою ногою, і з недугою, що спіткала його за мисом Горн, і зі срібною мискою, і з тим, що сказав про Ахава капітан Пелег напередодні, коли я вже йшов із судна, і з пророцтвом індіанки Тістіг, і з нашим майбутнім плаванням, і ще з сотнями всіляких туманних думок.

Я вирішив пересвідчитися, чи той обшарпаний пророк Ілія справді слідкує за нами, чи ні, і задля цього перейшов разом з Квіквегом вулицю, а тоді ми пішли другим її боком назад. Проде Ілайджа розминувся з нами, ніби й не помітивши нас. Мені зразу полегшало на серці, і я вже остаточно вирішив, що він просто пащекун.

20

ЗАВОРУШИЛИСЬ

Минуло днів зо два, і на «Пекводі» ревно взялися до діла. Не тільки лагодили старі вітрила, а й завозили нові, і сувої парусини та линв — одне слово, все свідчило про те, що готування до відплиття скоро закінчиться. Капітан Пелег майже не сходив на берег; він весь час сидів у своєму вігвамі, пильно наглядаючи за роботою, Білдед закуповував по крамницях та складах припаси, а люди, що працювали в трюмах чи на рангоуті, не кидали роботи до самого смерку.

На другий день після того, як Квіквег підписав умову, по всіх заїздах, де зупинилися члени екіпажу, було оповіщено, щоб до вечора вони поприносили свої речі на судно, бо воно може відпливти в будь-яку хвилину. Отож ми з Квіквегом перенесли свої пожитки на «Пеквод», проте ночувати вирішили до останнього дня на березі. Одначе в таких випадках, видимо, завжди сповіщають про відплиття за досить довгий час, бо судно простояло в гавані ще кілька днів. Та й не диво: роботи лишалося ще багато, і треба було подбати про безліч усіляких речей, поки корабель буде споряджений остаточно.

Кожному відомо, скільки всякої всячини — постелей, сковорід, ножів, виделок, совків, обценьків, серветок, щипців колоти горіхи і ще бозна-чого — доконче потрібно в хатньому господарстві. Отак само й у китоловстві: адже китобої протягом трьох років мусять вести своє хатнє господарство в чистому морі, далеко від усіх бакалійників, зеленярів, лікарів, пекарів та банкірів. І хоч те саме стосується й торговельних суден, проте далеко не такою мірою, як китоловів. Бо опріч того, що китобійне плавання буває дуже тривале і що для самого плавання потрібно дуже багато всіляких речей, які неможливо закупити в тих віддалених портах, куди звичайно заходять китобійні судна, треба ще згадати, що з усіх кораблів саме з китобійними найчастіше стаються всілякі пригоди, а особливо часто на них ламаються й пропадають якраз ті речі, від яких найбільше залежить успіх плавання. Тому китобої беруть у плавання запасні човни, запасні реї, запасні линви та гарпуни — і що завгодно, крім хіба запасного капітана та запасного корабля.

На той час, коли ми з Квіквегом прибули на острів, спорядження «Пеквода» вже було в основному закінчене: завезено хліб, м’ясо, воду, паливо, залізні обручі та клепки для барил. І все ж, як я вже сказав, ще деякий час на судно звозили й зносили всілякі потрібні речі, великі й малі.

Серед тих, хто дбав про це забезпечення, найпомітнішу роль грала сестра капітана Білдеда, худорлява літня жінка надзвичайно рішучої та невгамовної вдачі, але водночас дуже добросерда: вона, видно, постановила собі, що, оскільки це залежатиме від неї, на «Пекводі», коли він випливатиме з гавані, не бракуватиме нічого. То вона, було, прибіжить на судно зі слоїком маринованих огірків для стюардової комори, а то — зі жмутом гусячих пер для конторки старшого помічника, де лежав судновий журнал, а то — з сувійчиком фланелі для чиїхось ревматичних крижів. Я не знав жінки, що більше заслуговувала б на своє ім’я, — а звали її Харита, що походить від латинського «милосердна». Всі так і називали її: тітуся Харита. І ця милосердна тітуся Харита, мов справжня милосердна сестра, сновигала туди й сюди, готова докласти рук і душі до всього, що обіцяло більшу безпеку, вигоди, втіху всім на цьому судні, в якому мав пай її любий брат Білдед і в яке й вона сама вклала кількадесят чесно заощаджених доларів.

Та вже зовсім химерне видовище являла собою ця щиросерда квакерка, коли прийшла на судно в останній день перед відплиттям,