Читати книгу - "Чорна стріла"

Вийшовши з лісу, вони попрямували дорогою в Шррбі. Дорога тут йшла узліссям, нас від часу виходячи на відкрите поле і знову ховаючись поміж деревами. Збоку дороги зрідка стояли будиночки бідняків і маленькі ферми.

Побачивши один з таких будиночків, Лоулес раптом зупинився.

— Брате Мартіне, — сказав він цілком зміненим голосом, відповідно до свого чернечого одягу. — Давайте зайдемо і попросимо милостиню у тих нещасних грішників.

— Pax vobiscum![З8] Еге, — додав він своїм звичайним голосом, — цього саме я дуже боявся. Я вже відвик скиглити по-чернечому. З вашого дозволу, добрий мастере Шелтон, я трохи повправляюся тут, перш ніж ризикувати своєю гладкою шиєю там, в будинку сера Деніела. Тепер бачите, як чудово бути майстром на всі руки! Не будь я моряком, ви, безсумнівно, пішли б на дно на «Добрій Надії», не будь я злодієм, я не зміг би так розмалювати ваше обличчя, і якби я не був монахом-францисканцем, не співав голосно в хорі і не їв так багато за столом, я не вмів би поводитися в цьому чернечому одязі, і навіть собаки вистежили б нас і осоромили б своїм гавканням.

В цей час Лоулес вже підійшов під вікно будиночка, став навшпиньки і заглянув усередину.

— Ну, — вигукнув він, — все складається якнайкраще. Тут ми перевіримо, чи підходять наші фальшиві обличчя для помсти, і ще й до того посміємося з брата Кеппера.

З цими словами Лоулес відчинив двері, і вони увійшли в будиночок.

За столом сиділи троє волоцюг з ватаги «Чорної стріли» і щось пожадливо їли. Їхні кинджали були поруч з ними застромлені в стіл, а похмурі, погрозливі погляди, які вони час від часу кидали на господарів будинку, свідчили про те, що волоцюги силоміць забрали собі їжу, а не отримали її з милості хазяїв. На двох монахів, які щойно зайшли на кухню з виглядом смиренної гідності, достойних їх сану, вони поглянули з обуренням. Один з них — сам Джо Кеппер, який, очевидно, був тут вожаком, — грубо наказав їм негайно забиратись геть.

— Нам тут непотрібні жебраки! — крикнув він. Але другий, — хоч він теж не впізнав Діка й Лоулеса, — схилився до іншої, більш стриманої думки.

— Не проганяй їх! — крикнув він. — Ми люди сильні і беремо самі, а вони слабкі і просять; але кінець кінцем вони потраплять в рай, а ми в пекло. Не звертайте на нього уваги, отче, підходьте сюди, випийте з моєї чарки і благословіть мене.

— Ви люди легковажні, хтиві і непутящі, — сказав чернець. — Хай святі бережуть мене, щоб я будь-коли пив з таким товариством! Але зараз з жалощів, які я почуваю, до грішників, я залишаю вам священну річ і заради врятування ваших душ наказую вам цілувати і берегти її.

Лоулес гримів на них, як і належало ченцю-проповіднику. З останніми словами він витяг з-під ряси чорну стрілу, шпурнув її на стіл перед трьома переляканими волоцюгами, в ту ж мить обернувся і схопив Діка за руку, вискочив з ним на вулицю і зник за завісою снігу, перш ніж волоцюги встигли вимовити хоч слово або поворухнути пальцем.

Отже, — сказав він, — ми перевірили свої фальшиві обличчя, мастере Шелтон. Тепер я готовий піти й ризикнути своєю особою там, де ви забажаєте.

— Добре! — відповів Річард. — Мені набридла ця розвага. Ходімо у Шорбі!

Розділ II

В БУДИНКУ СВОГО ВОРОГА

Сер Деніел займав у Шорбі високий просторий оштукатурений особняк з низьким солом'яним дахом. Стіни будинку були облямовані різьбленим дубом. Позаду будинку розкинувся великий сад, в якому було багато фруктових дерев і схованих в кущах альтанок. Сад простягався далеко аж до стін дзвіниці монастирської церкви.

У скрутну годину в будинку міг би вміститись почет і більш поважної особи, ніж сер Деніел, але навіть і тепер у ньому панували шум і галас: з подвір'я долинав брязкіт зброї і цокання копит підкованих коней, на кухні гуло, немов у вулику; в залі лунали пісні менестрелів, музика і вигуки блазнів, Сер Деніел своїм марнотратством, веселощами і люб'язністю змагався з лордом Шорбі і перевершив лорда Райзінгема.

Всіх приймали гостинно. Менестрелів, блазнів, гравців у шахи, продавців різних реліквій, ліків, духів, талісманів, а разом з ними і різних священиків, ченців або пілігримів чемно запрошували до столу для слуг і вкладали спати на просторих горищах або на голих дошках підлоги у великій столовій.

На другий день після загибелі «Доброї Надії» надвечір комори, кухні, стайні, сараї, що оточували двір з двох боків, були переповнені людьми; частина з них була слугами сера Деніела, одягненими в червоно-сині лівреї. Але переважно тут були всякі пройдисвіти, яких привела в місто зажерливість, Рицар приймав їх почасти з політичних міркувань, а почасти й тому, що в ті часи було заведено приймати подібних людей.

Всіх їх загнала сюди хуртовина, люта холоднеча й наближення ночі. Вина, пива, грошей вистачало. Одні грали в карти, розлігшись на соломі в коморі, інші ще з обіду були п'яні. Людина нашого часу, побачивши таке видовище, очевидно, вирішила б, що на місто щойно напав ворог і тепер грабував і плюндрував його, але для людей того часу це була звичайна картина, бо тоді у всіх багатих аристократичних будинках в свята завжди відбувалося подібне.

Два монахи — молодий і старий — прибули сюди пізно і зараз грілись біля вогню у кутку сарая. Їх зразу ж оточила строката юрба: фокусники, блазні й солдати. Трохи зігрівшись, старший з монахів розпочав з ними жваву розмову, яка пересипалась народними жартами і не раз переривалась таким гучним реготом, що юрба навколо збільшувалась з кожною хвилиною.

Його молодий товариш, в якому читач вже впізнав Діка Шелтона, сидів трохи осторонь, позаду старшого монаха і поступово відсувався все далі від нього. Він, звичайно, уважно прислухався до розмови, але мовчав; судячи з похмурого виразу його обличчя, він мало цікавився жартами товариша.

Нарешті його погляд, що весь час блукав по подвір'ю і стежив за всіма входами в будинок, впав на маленьку процесію, яка увійшла в головні ворота і навскіс перетинала подвір'я. Попереду йшли дві дами, закутані в пухнасті хутра, за ними дві покоївки і чотири кремезні воїни. Через якусь мить вони зникли в будинку. Дік, прослизнувши крізь юрбу гультяїв з сарая, кинувся вслід за ними. «Вища з цих двох, напевно, леді Бреклі, — подумав він, — а