Читати книгу - "Пані Боварі"

трактиру. По той бік вишикувались ятки під брезентом, де торгували ситцем, вовняними ковдрами й панчохами, обротями й голубими стьожками в пучках, що маяли кінчиками на вітрі. Долі, поміж пірамідами яєць і кошиками з сиром, звідки стирчала липка солома, навалено було всякого залізного товару; побіч із рільничими машинами кудкудакали в пласких клітках кури, вистромляючись головами з-за ґрат. Люди юрмилися чогось на одному місці — як затялися не сходити з нього, і мало не продавили вітрину аптеки. По середах тут завжди було багато людей; всі товпилися сюди не стільки за ліками, скільки за медичними порадами — така голосна була в околишніх селах слава добродія Оме. Його непохитний апломб засліплював селян. Для них цей аптекар був усім лікарям лікар.

Емма сиділа в своїй кімнаті край вікна (а сидіти там їй доводилось частенько: в провінції вікно заміняє театр і бульвар) і знічев'я дивилась на юрбу селюків, коли раптом помітила якогось пана в зеленому оксамитовому сюртуку. На руках у нього були модні жовті рукавички, які дещо контрастували з його крагами, а прямував він до лікаревого дому; слідом за ним ішов похнюпившись якийсь дядько.

— Хазяїн дома? — спитав пан у Жюстена, що розмовляв на порозі з Фелісіте.

Він подумав, що хлопець служить у лікаря.

— Скажи, що його хоче бачити пан Родольф Буланже де Ла Юшетт.

Відвідувач додав до свого прізвища назву маєтку не з дворянських хвастощів, а просто для того, щоб дати про себе належне поняття. Справді, Ла Юшетт — це був маєток в околицях Йонвіля, в якому він купив панський будинок і дві ферми; управляв ними сам, хоч господарством клопотався не дуже-то. Він був ще нежонатий і мав, говорили, не менше п'ятнадцяти тисяч ренти!

Шарль вийшов до приймальні. Пан Буланже показав йому свого конюха: той хотів, щоб йому пустили кров, бо по всьому тілу в нього так як мурашва лазить.

— Оце мені тільки й пособить, — правив він своє, коли його стали розраювати.

Тоді Боварі велів принести бинт і попрохав Жюстена потримати таз. Помітивши, що селянин при цьому зблід, він підбадьорив його:

— Не бійся, голубе!

— Та чого там, — відказав той, — давайте!

І браво простягнув лікареві своє ручище. Кров цівкою вдарила з-під ланцета, оббризкавши стінку таза зокола.

— Держи ближче! — гукнув Шарль на Жюстена.

— Ти диви! — говорив селянин. — Ну й здорово цебенить, прямо тобі дзюрком так і б'є! Та червона-червона, це добре, еге ж?

— Та як коли, — відповів лікар. — Буває, що зразу нічого-нічого, а потім людина раптом зомліває. Особливо отакі здоров'яки.

Тут дядько як стій упустив футляр ланцета, що крутив був у руці, плечі йому так пересмикнуло, що аж спинка стільця затріщала, а шапка впала додолу.

— Так я і знав, — промовив Боварі, затискаючи вену пальцем.

Таз затремтів у руках у Жюстена, коліна йому підломились, він побілів на лиці.

— Жінко, жінко! — загукав Шарль.

Емма бігом спустилась по сходах.

— Оцту давай! — кричав Боварі. — От біда мені з ними — обидва зразу!

Він так розхвилювався, що ледве зміг накласти пов'язку.

— Нічого страшного! — спокійнісінько сказав пан Буланже, підтримуючи зомлілого Жюстена.

Він посадовив його на стіл і притулив спиною до стіни.

Пані Боварі заходилася знімати з Жюстена краватку. Шнурки сорочки були зав'язані на шиї вузлом, і тонкі пальці Емми кілька секунд розплутували його; потім вона змочила оцтом свою батистову хусточку і почала обережно терти хлопцеві скроні, легенько дмухаючи на них.

Конюх опритомнів, а Жюстен усе ще був безтямний; його зіниці потопали в тьмяних білках, як блакитні квіти в молоці.

— Треба сховати од нього все оце, — сказав Шарль.

Пані Боварі взяла таз. Коли вона нахилилась, щоб поставити його під стіл, сукня її (жовта літня сукня з чотирма оборками, довгою талією і широкою спідницею) соняшником розпустилась на паркеті; нахилившись, розставивши руки, вона трохи похитувалась, і пишні складки матерії хвилювались від кожного поруху її стану. Потім Емма взяла карафку води і вкинула в неї кілька грудочок цукру. Але тут увійшов аптекар — служниця побігла по нього, коли зчинилася та метушня. Побачивши, що його учень уже розплющив очі, він полегшено зітхнув і затупцював круг хлопця, оглядаючи його з голови до ніг.

— Ну й дурень ти, хлопче! — говорив він. — Несосвітенний дурень! Подумаєш — велике діло, флеботомія! А ще каже — я, я! Верхолаз із тебе хоробрий, за горіхами ти видряпуєшся бог зна як високо, що твоя білка. А тут чим можеш похвалитися? Ти ж, здається, маєш намір присвятити себе фармації. Тебе ж можуть викликати при якійсь серйозній оказії до суду, щоб ти своєю наукою допоміг суддям розібратися у справі. Там треба буде зберігати цілковитий спокій, бути розсудливим і мужньо триматися, інакше всі тебе матимуть за вахлая!

Жюстен мовчав. Аптекар вів далі:

— Чи тебе хто кликав сюди? Вічно ти надокучаєш панові й пані. Крім того, в середу твоя присутність в аптеці більш необхідна, ніж будь-коли. Зараз у нас там чоловік двадцять народу! Я все кинув, турбуючись про твою долю. Ну, давай! Біжи! Чекай мене та гляди за склянками.

Жюстен поправив свій туалет і пішов, а ті, що лишилися, заговорили про млості. У пані Боварі їх ніколи не бувало.

— Для дами це незвичайно! — сказав пан Буланже. — А проте й чоловіки бувають дуже вразливі. Мені довелося якось на дуелі бачити секунданта, що втратив свідомість, як тільки стали заряджати пістолети.

— А я, — промовив аптекар, — можу спокійно дивитися на чужу кров; але досить мені тільки уявити, що кров тече з мене самого, та довше подумати про це, — зразу обіймають млості.

Тим часом пан Буланже відіслав свого конюха і велів йому заспокоїтись, раз уже лікар вдовольнив його забаганку.

— Через цю забаганку я мав приємність познайомитися з вами, — додав він і подивився при цьому на Емму.

Потім він поклав на край стола три франки, недбало вклонився і пішов.

Незабаром він був уже по тім боці річки (туди йшла дорога до Ла Юшетт), і Емма бачила, як він ступав під тополями, час від часу стишуючи крок, ніби в задумі.

«Гарненька! — казав він сам до себе. — Гарненька, що й казати, оця лікарша. Чудові зубки, чорні очі, точені ніжки, а манери — як у парижанки. І звідки вона тут узялася? Де її доп'яв цей чортів телепень?»

Панові Родольфу Буланже було тридцять чотири роки. Брутальний на вдачу і бистрий на розум, він мав чимало любовних пригод і досконало розумівся на жінках. Пані Боварі впала йому в око, — і ось