Читати книгу - "Кров Амбера"

— А якщо вирішиш не йти, то підставиш ніжку самому собі, адже так?

— Я зможу це пережити. Це утруднить мою задачу, але не зробить її неможливою.

— Не знаю, — сказав я. — Якщо визнають, що мені рішуче нічого дати в якості компенсації за те, що я відпустив тебе на волю, то мені стане жарковато.

— Я нікому не скажу, якщо не скажеш ти.

— Є ще й Вінта.

— А вона не перестає наполягати, що головна мета в її житті — захищати тебе. Крім того, якщо ти повернешся, то там її не буде. Або, скоріше, буде справжня Вінта, що прокинулася після безпам'ятства.

— Як ти можеш стверджувати з такою впевненістю?

— А як же інакше? Адже ти пропав. І вона напевно вже шукає тебе.

— Ти знаєш, що вона таке насправді?

— Ні, але якось допоможу тобі розкинути мізками.

— Не зараз?

— Ні, я ще повинен поспати. Мене знову мучить слабість.

— Тоді повернімося до нашої угоди. Що ти збираєшся робити, як ти маєш намір це робити, і що ти обіцяєш мені?

— Я залишуся тут, поки знову не буду в формі, — позіхнув він. — Потім, коли підготуюся до нападу на Замок, зв'яжуся з тобою. До речі, мої Карти все ще в тебе?

— Природно. Давай далі. Як ти маєш намір взяти Замок?

— Я ще обмірковую це. Потім також дам тобі знати. Так чи інакше, на цьому етапі ти можеш або допомогти мені, або ні, як порахуєш потрібним. Але я не заперечував би проти товариства ще одного чаклуна. Коли ми ввірвемся і звільнимо її, я повідомлю тобі те, що обіцяв, і ти зможеш доставити цю інформацію в Амбер.

— А що, якщо ти програєш? — Поцікавився я.

Він відвів погляд.

— Гадаю, така можливість існує завжди, — погодився нарешті він. — Гаразд, як щодо ось такої ідеї? Я запишу всю інформацію і буду тримати при собі. І передам тобі, по Картаю або особисто, перед нашим штурмом. Виграю я чи програю, але з тобою розрахуюся.

Він простягнув здорову руку, і я потис її.

— Добро.

— Тоді поверни мені мої Карти, і я зв'яжуся з тобою, як тільки знову буду транспортабельним.

Я засумнівався. Нарешті, витягнув свою колоду, що стала тепер досить-таки товстої. Потім здав собі свої, поряд з багатьма його, і передав йому те, що залишилися.

— А як щодо решти?

— Я хотів би вивчити їх, Люк. Добре?

Він слабо знизав плечима.

— Я завжди можу виготовити нові. Але поверни мені Карту матері.

— Ось.

Він забрав її, потім сказав:

— Не знаю, що в тебе на думці, але дам одну пораду: не зв'язуйся з Далтом. Він і нормальний-то не найкращий з людей, а зараз з ним, по-моєму, просто щось скоїлося. Тримайся від нього подалі.

Я кивнув, потім піднявся на ноги.

— Ти вже йдеш? — Запитав він.

— Точно.

— Залиш мені драбину.

— Вона тобі і призначена.

— Що ти збираєшся повідомити родичам в Амбері?

— Нічого поки, — вирішив я. — Хочеш, я принесу тобі їжі перш, ніж піду? Заощаджу тобі ходку.

— Так, гарна думка. Принеси також і пляшку вина.

Я повернувся з їжею і випивкою. Приволік заодно і спальний мішок.

Я почав підніматися по сходах, потім зупинився.

— Ти ж ще й сам на знаєш, чого хочеш? — Запитав я. — Так?

Він посміхнувся.

— Не будь занадто самовпевненим.

Вибравшись, я подивився на великий валун, яким колись замурували мене. Раніше я подумував відплатити послугою на послугу. Я міг прорахувати швидкість плину часу, з'явитися і прибрати його, коли Люк знову встане на ноги. Таким чином він буде позбавлений можливості зникнути звідси. Однак, я вирішив цього не робити, не тільки тому, що я був єдиним, хто знав, що він тут знаходиться, але й тому, що якщо зі мною щось трапиться, він помре з голоду. Крім того, якщо б я заточив його, він не зміг би викликати мене через Карта, коли встане на ноги. У всякому разі, хід моїх думок був саме таким.

Тим не менш, я нагнувся, взявся за валун і підкотив його ближче до отвору.

— Мерль! Що ти робиш? — Пролунало знизу.

— Шукаю хробаків для риболовлі, — відповів я.

— Гей, кинь! Не…

Я засміявся і підкотив валун ще ближче.

— Мерль!

— Мені спало на думку, а раптом тобі захочеться закрити двері, якщо піде дощик, — сказав я. — Але він надто важкий, чорт забирай. Забудь про це. Не хвилюйся.

Я повернувся і стрибнув з уступу. Про себе, я вирішив, що зайвий адреналін в крові може піти йому на користь.

8

Спустившись з гори, я продовжував йти назад до того місця, де деякий час тому роздобув драбину.

Опинившись під захистом відрогів скелі, я дістав одну з порожніх карт. Час спливав. Вивудивши олівець, я виявив, що грифель зламаний. Довелося витягувати меч, який був завдовжки з мою руку. Однак, він згодився і для заточування олівця.

Хвилину-другу потому я розклав карту перед собою на плоскому камені і намалював свою кімнату в Лісовому Будинку; руку мою водив почасти й Логрус. Довелося працювати не поспішаючи, вкладаючи в малюнок необхідні відчуття. Нарешті, завершивши його, я встав. Малюнок був хороший, і він був готовий. Я відкрив мозок і дивився на свою роботу до тих пір, поки вона не стала реальністю. А потім пройшов до кімнати. І як раз в цей момент згадав дещо, про що хотів запитати у Люка, але було вже надто пізно.

За вікном тіні дерев витягнулися на схід. Я явно пропадав більшу частину дня.

Озирнувшись, я помітив на прибраному тепер ліжку листок паперу, придавлений краєм подушки, щоб його не знесло протягом. Я підійшов до ліжка і підняв його, струснувши перед цим лежачий поверх нього блакитний гудзик. Написано було по-англійськи. Записка свідчила: «Поклади гудзик в безпечне місце, поки він тобі не знадобиться. Я не раджу особливо розгулювати з ним. Сподіваюся, що вчинила правильно. Думаю, дуже скоро я тебе знайду. До скорого побачення.»

Без підпису.

Безпечно це, чи ні, але просто так залишити її тут я не міг. Тому я загорнув гудзик в записку і поклав в кишеню. А потім я узяв з шафи плащ і перекинув його через руку.

Я вийшов з кімнати. Через те, що клямка була зламана, я залишив двері широко розкритими. Я постояв у коридорі, прислухаючись, але не почув ніяких голосів, ніякого звуку руху.

Підійшовши до сходів, я спустився вниз. Я вже майже досяг першого поверху, коли помітив її — настільки нерухомо вона