Читати книгу - "Утрачений світ"

Де-не-де траплялися на моєму шляху перепони, один раз я заплутався в стеблі якоїсь повзучої рослини футів на десять завдовжки, але загалом посувався досить швидко, отож невдовзі вже ледве чув гучний Челенджерів голос. Та дерево було височезне і, задираючи голову, я все ще не бачив над собою проблиску сонця. На одній з гілок мою увагу притяг до себе кущуватий наростень якоїсь рослини-паразита. Пильніше приглянувшись до нього, я з переляку та подиву мало не впав з дерева.

На мене з відстані фута-двох від моєї голови дивилося чиєсь обличчя. Власник його ховався за тим наростом і визирнув з-за нього водночас зі мною. То було обличчя людини — в усякому разі, воно мало більше людського, ніж я коли бачив. Було воно довгасте, майже біле, засіяне бородавками, з плескатим носом, випнутою спідньою щелепою і зі смужкою цупкого волосся на бороді. З-під густих насуплених брів погрозливо блищали люті очі, а коли звірина, роззявивши рота, прогарчала нібито якесь закляття, в роті в неї я помітив криві й гострі, як у пса, зуби. Очі її горіли ненавистю, але враз вони самі пройнялися диким жахом. Хряснуло гілля, перед моїми очима промайнув волохатий і рудий, наче в свині, тулуб, і тварина зникла у вирі гілок та листя, що збурились навкруг.

— Що там таке? — гукнув знизу Рокстон. — Ви цілі?

— А ви бачили її? — скрикнув я, обхопивши обіруч гілляку й тремтячи всім тілом.

— Ми чули якийсь шум, так наче ви послизнулися. А що там сталося?

Несподівана поява цієї мавполюдини так вразила мене, що на хвилину я завагався, чи не злізти вниз, щоб розповісти товаришам про свою дивну пригоду. Але оскільки я був уже так високо, мені стало соромно спускатись, не виконавши свого завдання.

Перечекавши яку часинку, я віддихався, набрався духу і знову побрався вгору. Одного разу моя нога потрапила на трухлявий сук і я завис був на кілька секунд на руках, але загалом лізти було неважко.

Листя круг мене тепер поволі рідшало, і з вітру, що війнув мені в обличчя, я зрозумів, що видерся вже понад верховіття решти дерев. Проте я вирішив не роздивлятись навколо, доки не добудуся до найвищої гілляки, на якій можна буде вдержатись, тож ліз, не зупиняючись. Нарешті гілка, на яку я сперся, підігнулася під моєю вагою. Тоді я вмостився якнайзручніш у найближчій надійній розвилині й замилувався чарівним краєвидом таємничої землі, що прослалася переді мною.

Сонце стояло вже навзаході, але повітря було надзвичайно чисте й прозоре, і все плато я бачив, як на долоні. Воно, здавалося, мало овальну форму завширшки десь так у двадцять, а завдовжки у тридцять миль. Обриси поверхні нагадували неглибоку вирву з положистими берегами над озером у центрі плато миль на десять в обводі. Береги озера прегарно зеленіли густим очеретом, а золота проти вечірнього сонця поверхня його рябіла жовтуватими плямами піщаних обмілин. На піску видніла сила-силенна якихось темних речей, чи створінь, завеликих, як на алігаторів, і задовгих, як на човни. В бінокль я виразно розгледів, що то живі істоти, але які саме — добрати не міг.

З боку нашого табору на п'ять-шість миль у напрямі до центрального озера простягався лісистий схил з кількома прогалинами в ньому. Просто під ногами в мене лежала галява ігуанодонів, а трохи далі ліс рідшав і видно було прохід до болота з птеродактилями. Потойбіч озера плато мало зовсім інший вигляд. Над краєм його височіли базальтові скелі — такі самі, які оточували все плато, — заввишки не менш як у двісті футів. Підніжжя їх густо поросло деревами. На стінах цього червонястого кряжа, трохи віддалік від землі, я розрізнив у бінокль якісь чорні отвори; мені здалося, ніби це входи до печер. Біля одного з них блищало щось біле, але що саме — я не розібрав.

Я сидів і накидав план місцевості, аж доки стало так темно, що вже нічого не можна було розгледіти. Тоді я спустився до своїх товаришів, які нетерпляче дожидали мене.

Сьогодні я був герой дня. Це була моя власна ідея, я сам її здійснив і накреслив план, що заощадить нам цілий місяць блукань серед невідь-яких небезпек. Кожен з учасників експедиції врочисто потис мені руку. Однак перше, ніж роз'яснювати деталі свого плану, я мусив розповісти їм про зустріч на дереві з мавполюдиною.

— Вона весь час тут близько, — сказав я.

— Звідки ви це знаєте? — спитав лорд Джон.

— Мене ні на хвилину не покидало відчуття, що якась ворожа сила зорить за нами. Я навіть казав вам про це, професоре Челенджере.

— Наш юний друг, справді, говорив мені щось подібне, — підтвердив той. — З-поміж нас він, очевидно, один, як носій кельтського темпераменту, здатний на такі тонкі почування.

— Вся теорія телепатії… — почав було Самерлі, натоптуючи люльку.

— … занадто складна, щоб її тепер обговорювати, — рішуче урвав його мову Челенджер. — А скажіть-но, — звернувся він до мене з виглядом єпископа, що перевіряв знання учня недільної школи, — чи не помітили ви часом: притискає та тварина щільно свого великого пальця до долоні чи ні?

Якраз цього я не помітив.

— А хвіст у неї є чи нема?

— Ні, нема.

— А чи досить чіпкі в неї ноги?

— Мабуть, що так, бо інакше вона не могла б так швидко лазити по деревах.

— У Південній Америці налічують, якщо я не помиляюся (облиште ваші зауваження до іншої нагоди, професоре Самерлі!), щось із тридцять шість різновидів мавп, але людиноподібних серед них немає. Тепер же виявляється, що вони є й у Південній Америці, хоч і не належать до типу волохатих горилоподібних мавп, властивих лише Сходові та Африці…

Глянувши на Челенджера, я ледь-ледь не бовкнув, що одного дуже близького їхнього родича я бачив і в Кесінгтоні.

— У цього тутешнього різновиду, — провадив далі Челенджер, — є борода, світлий колір тіла та обличчя — останнє, до речі, найпевніше засвідчує, що ця тварина живе у затінку дерев. Нам треба уточнити, до кого ближчий цей різновид — до мавпи чи до людини. Якщо слушне друге, то вона, ймовірно, являє собою те, що вульгарно звуть «відсутньою ланкою». З'ясувати це питання — наш невідкладний обов'язок.

— А отже й ні, — роздратованим тоном заперечив Самерлі. — Тепер, коли завдяки енергії та кмітливості містера Мелоуна (я не можу не навести цих слів)