Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

Яке щастя, що Юлія змогла врятуватися в Азії!

І коли він побачив, як проїздить повз кладовище старенький «додж» і вродлива молода жінка в міліцейському кожусі засміялася до нього з міліцейської машини, Шульга вже не мав ніяких сумнівів: це вона, Юлія, її сміх, її губи й очі, і навіть міліція… Тоді синя, як лампадка, міліцейська шинеля, тепер цей казенний кожух…

І коли під прикриттям сержантового автомата Шульга відступав «на заздалегідь підготовлені позиції» (як писалося колись у фронтових зведеннях) від довгошийого старлейта.і бегемотистого старшини, то не втерпів, щоб не кинути їм од дверей зневажливо–п’яне:

— Кретини! Граєтесь тут у воєнну тайну! А я, мож–же, хотів… Мож–же, я шукаю дівчину, яка… регулювальницею біля самих Бранденбурзьких воріт! Бранденбурзьких!

Чому йому стрелило в голову з отими Бранденбурзькими ворітьми, не міг збагнути. Ось так — вилетіло і забулося. Та не забув довгошиїй. Він накатав препадлючого міліцейського протокола про п’яний дебош, який учинив в управлінні міліції студент Шульга, дочепив до протоколу студентський білет Шульги, і в засургучованому пакеті з спеціальним посланцем притарабанив усе те до інститутського ректорату. Шульга ще нічого не знав і не відав, ще відходив душею й тілом від усього болючого, незносно–тяжкого, радісного і каламутного, що було вчора вдень і вночі, а десь в інститутських канцеляріях вирішувалася його доля, ректор, старий інтелігент, як завжди, вмив руки й передав справу своїм заступникам; великий ліберал, заступник ректора по навчальній частині Бровко заявив, що не пожертвує здібним студентом заради якогось міліцейського протоколу, зате заступник по господарчій частині Зубрицький видав розпорядження в двадцять чотири години вичистити студента Шульгу з інститутського гуртожитку без права повернення, і ввечері, коли Шульга з Васею Хоменком і Павлом Бур’янським потихеньку похмелялися після вчорашніх поминок, до їхньої кімнати заявився золотозубий відставник Туркін, що обіймав посаду коменданта гуртожитку, і ще з порога скомандував:

— Студент Шульга, пакуй манатки і вимітайся з гуртожитку! Наказ товариша Зубрицького.

— Може, присядете з нами, товаришу Туркін? — ввічливо запропонував Вася Хоменко.

— Нічого мені тут розсідатися з алкоголіками! — загримів Туркін. — Я сполняю приказ. Пойнятно? А нащот випить, то можна й стоя.

Він причалапкав до компанії, одним ковтком осушив кухоль з горілкою, витріщив радісно одурілі очі, наосліп мацнувши рукою, знайшов на столику кришеник сала, вкинув його в рот, смачно заплямкав, тоді знов згадав про свою службу:

— Значить, в двадцять чотири часа! Завтра на ніч вже не впустю в общежитіє!

І потупав «сполнять об’язаності».

— Дарма ми такому жлобу — цілий кухоль горілки, — зітхнув Павло Бур’янський.

— Ти піди до Зубрицького, — порадив Шульзі Вася Хоменко. — Яке вони мають право отак серед зими? Ти ж фронтовик, орденоносець!..

— Чхати на все! Нікуди я не піду! — заявив Шульга. — Давайте краще вип’ємо!

Знову виручила Людмила. У сусідки її родички, що жила біля Сінного базару, звільнялася кімната. Звісно ж, знов був полковницький джип з сержантом Безпонятія, брудні лабіринти дворів, химерні цегляні будування на півтора поверхи з незграбними горбатими верандами з сірого паліччя, традиційний иапис червоним суриком на запаскудженій стіні дворового сміт тєзбірника: «Во дворе уборной нет», — мовби на противагу необгрунтованим ілюзіям чиновних і сановних жителів центральних магістралей, що тішили свої погляди бадьорими запевняннями: «Все дороги ведут к коммунизму», — все тут було знайоме, близьке, рідне, і Шульга навіть зрадів, що покінчено з казенним побутом гуртожитку (яке скотиняче слово!) і він має змогу повернутися туди, звідки вийшов, у непомітний світ непомітних людей, який насправді і є тим, що ми звемо життям.

Ніхто не знав, що він тільки перехожий, подорожній, який ніде не затримується надовго, нікому нічого не обіцяє, нічого не роздаровує, бо вже має свої вищі обітниці, над якими ніщо не владне. Хазяйка квартири Тетяна Омелянівна, тілиста чорнява жінка, мати двох донечок — дванадцятилітньої Тамари і шістнадцятилітньої Каті, — вдова загиблого на війні, вчителька біології, повноправна громадянка країни, яка будує комунізм, зустріла Шульгу досить стримано і натякнула, що бере його на квартиру тільки тому, що попросила сусідка, її давня подруга, а так вона б уже не обтяжувала себе, бо всього ж дві кімнати, та й ті прохідні, а ростуть доньки, їй теж потрібен закуток для роботи, прибутки ж від квартирантів — усім відомо — ніякі…

— Давайте домовимося одразу, — сказав Шульга, — щоб між нами не було ніяких непорозумінь. Мабуть, мій попередник мало платив за прожиття, хоч він, казали мені, прокурор чи хто там, а ви собі подумали: що ж можна взяти з студента? Так? Ну, то я, може, плататиму більше. Не дуже, але більше, коли що… Я іноді підробляю як електрослюсар, старша сестра мені трохи помагає…

— Ні, ні, — злякалася господиня, — я не про платню… Я про тісняву… Ви ж бачите: ми втрьох у цій першій кімнаті, вона хоч і велика, але прохідна, а ця ваша зовсім маленька, зате схована…

— А ви не думали пробити в неї двері з веранди?

— Пробити? Як же це? Пробивати стіну?

— Тетяно Омелянівно! — Шульга мимоволі засміявся на таку жіночу наївність. — Ну що стіна? Ви ж пережили війну. Хіба не бачили? Пробивали й не такі стіни і не тільки стіни!

— І як же тоді буде?

— Дуже просто: кожна кімната з окремим виходом. Я вам зроблю це за один день, коли хочете.

— А чому ж ніхто досі не здогадався? І Никифор Іванович…

— Никифор Іванович це хто?

— Ну, оце ж ви на його місце… Він тут у мене вже третій рік… А завтра…

Вона закусила губу, мовби лякаючись, щоб не сказати зайвого, заквапилася, заметушилася, не знала, на яку ступити, говорила й не говорила:

— Я вже піду, а ви тут влаштовуйтесь… Никифор Іванович скоро буде, ви з ним якось… він тільки переночує… він…

Так званий Никифор Іванович, педантично дотримуючись законів про працю в соціалістичному суспільстві, з’явився рівно за годину по закінченні трудового дня в усіх радянських установах, обтрусився на холодній темній веранді від снігу, який нападав на його прокурорське вбрання (надворі йшов густий сніг), дотрусив рештки снігу в першій кімнаті, мабуть,