Читати книгу - "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"

Чи мене люблять за те, хто я є, чи любили б усе одно? Якщо любили б усе одно, який сенс був ставати тим, ким я є? Якби я була вродливішою й вищою, чи мене б любили більше? Якби я була добрішою й турботливішою, чи мене б любили більше? Якби я стала співачкою, чи мене б любили більше? Якби я пішла в політику, чи мене б любили більше? Чи любов — це і є вершинний успіх? Чи за успіх можна купити любов?

Що бачить коханий, коли дивиться на мене?

Чи мама любила мене більше, коли я вчилася ходити? Чи її любов залежала від моєї беззахисності? Чи змогла б я бути щасливою без її любові? Чи бувають щасливими люди, яких не любить мама?

Чи любов сильніша за смерть? Чи любов можна забрати з собою в могилу? Якщо не можна, який сенс у самопожертві? Чи самопожертва означає брак любові до себе? Чи любов, сильніша за життя, це єдина справжня любов?

Чи краса існує об’єктивно? Чому гепард красивий, а шакал ні? Чи шакал красивий для шакалихи? Чому їй так не пощастило? Чим пояснити любов до квітів? Чи це не збочена любов до репродуктивних органів іншого біологічного виду?

Чи тичинка любить пестик?

Чи ми закохуємося тільки для розмноження? Якщо так, навіщо ми пишемо вірші про любов? Чому у них завжди фігурують грози, сльози, рози й берьози? Чому зоряне небо сумісне з коханням, а нужник за хатою ні? Чи на це питання вже не відповів коханець леді Чаттерлей?

Чи любов — це серпанок на очах, самообман і найсильніший людський наркотик? Чи любов — це новокаїн для народу? Чи могли б ми винести трагізм і потворність світу без любові?

Чи помітили б ми красу і велич світу без любові?

Світлана ПОВАЛЯЄВА

АЛЕ БЕЗ ЛЮДЕЙ

Є лише Любов. Світ — це Любов. Якщо без людей.

Люди — це пластилінові чубзіки, їхній пластилін — це слова; люди говорять, співставляють, описують і думають. Вони вбивають одне одного. Через конфлікт версій і розбіжність описових систем.

«Я НЕ ЛЮБЛЮ: кефіру в поліетиленових пакетах, коли треба зрізати кутик ножицями… Я НЕ ЛЮБЛЮ: тупих ножів, алюмінієвих та пластмасових столових приборів і посуду, масивного кришталевого посуду жлобсько-помпезної архітектури — „окраси креденсів та святкового столу“, штучних квітів, килимів на стінах… Я ЛЮБЛЮ: літо… Я НЕ ЛЮБЛЮ: поганої чутності у телефонних розмовах… Я ЛЮБЛЮ: коли на дворі дощ, а на колінах воркотить кішка… Я НЕ ЛЮБЛЮ: газети замість туалетного паперу… Я ЛЮБЛЮ: зручний одяг, про який одразу забуваєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: засобів масової інформації… Я ЛЮБЛЮ: поцілунки за вухом, вздовж хребта, в долоні, зап’ястя, внутрішній згин ліктя, між грудьми, у кутиках вуст… Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли вітер наліплює волосся до помади на губах, а на фарбовані вії падає сніг чи дощ… Я ЛЮБЛЮ: нічого не робити… Я НЕ ЛЮБЛЮ: черствого хліба і замерзлого масла… Я ЛЮБЛЮ: сидіти біля багаття… Я НЕ ЛЮБЛЮ: втрати контролю над дозою алкоголю… Я ЛЮБЛЮ: одужувати після хвороби (запах апельсинів — це не запах дитинства і зимових свят, це запах лікарні)… Я НЕ ЛЮБЛЮ: презервативів і взагалі всіх цих протизаплідних засобів, особливо „вистрибування“… Я ЛЮБЛЮ: дощ, зливу, прибій, травень… Я ЛЮБЛЮ: тишу… Я НЕ ЛЮБЛЮ: перебувати на одній території з батьками… Я НЕ ЛЮБЛЮ: цькувати себе всім, що „треба зробити“ під час творчої кризи та маніакально-депресивного авітамінозу… Я ЛЮБЛЮ: несподіваний перегляд хорошого кіно… Я НЕ ЛЮБЛЮ: не надто бажаного і не надто цікавого товариства, коли тягне до спілкування і якихось дій, типу „сходити на каву“… Я ЛЮБЛЮ: довго спати і прокидатися поруч з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: феміністок… Я ЛЮБЛЮ: порожні трамваї та метро пізно ввечері… Я НЕ ЛЮБЛЮ: себе з бодуна… Я ЛЮБЛЮ: гуляти Містом самій чи з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: вдень громадського транспорту… Я ЛЮБЛЮ: сидіти на репетиціях „Королівських Zайців“… Я НЕ ЛЮБЛЮ: совкових кулькових ручок з масним синім чорнилом… Я ЛЮБЛЮ: гроші… Я НЕ ЛЮБЛЮ: безплідних мрій і безплідного чекання, що відбирають стільки здорової снаги… Я ЛЮБЛЮ: коли навалюється „натхнення“ і не відпускає, поки не виплетеш (не зробиш з якогось раптового мотлоху, мушель, шкіряних шворок, коліщаток годинникового механізму, таких несподіваних дитячих скарбів) фінічку, або щось не напишеш чи намалюєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: ґвалтівного пробудження рано-вранці (не в сексуальному, а в побутово-дійовому сенсі)… Я ЛЮБЛЮ: курити траву з „однохвильцями“… Я НЕ ЛЮБЛЮ: солодких яблук зимових сортів, вареної цибулі, вареного буряка, вареного жиру, кип’яченого молока (а надто — старки), солодких газованих напоїв кольору рідкого лайна… Я ЛЮБЛЮ: коли руки пахнуть свіжою сирою рибою, чи м’ясним фаршем, чи будь-якими харчами під час приготування їжі, і ще трохи — опісля… Я НЕ ЛЮБЛЮ: смороду лайна в туалеті після знайомої людини… Я ЛЮБЛЮ: коли проблеми вирішуються самі собою з плином часу… Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли у жмені дріб’язку бракує кількох копійок до потрібної суми і доводиться витягати паперову купюру (з якої ще на здачу додадуть монет)… а більш за все — п’ятикопієчні монети…» і т. ін.

Я НЕ ЛЮБЛЮ, коли мене просять читати цей уривок і говорять, ніби він вдалий. Я написала це десять років тому у книжці «Ексгумація міста» і, на жаль, досі можу додати до цього списку безліч усіляких побутових дрібничок, які я «люблю» або «не люблю». Тому що це кокетування і спосіб триматися правил гри водночас. Утримувати позиції, бути кимось, бути зрозумілою оточуючим людиною. Я цього НЕ ЛЮБЛЮ. Я НЕ ЛЮБЛЮ марні витрати енергії на підтримання ілюзії себе в очах інших. І мені не подобається, що найпростіший спосіб орієнтації в реальності — це отаке чорно-біле «люблю-не люблю», хоча варто було би принаймні говорити «подобається-не подобається». Істотна різниця. Мені не подобається мороз, але безглуздо було би сказати, що я не люблю зиму. Я не люблю говорити про любов. Просто терпіти не можу, бо мені просто нема чого сказати. Я можу совати шахівницею фігури — чорне, біле, будувати комбінації. Безглузді, на відміну від шахових. Але це життя, і його треба любити, аби тебе ідентифікували оточуючі цільові групи як цілісну, цілеспрямовану і — головне — по-зи-тив-ну особистість, а не як маргінала-мізантропа-аутсайдера і, відповідно, лузера. Маячня це все.

Через десять років