Читати книгу - "Сині двері зліва"

— Яка ніжність, — пискнула Рима. — Ти куди?

— Я взагалі-то нікуди. Я взагалі.

— Взагалі що?

— Я так.

— Заходь до мене.

— Коли?

— Та хоч зараз.

— Зайду.

— Добре. Ніколай відлітає.

— А?

— Відлітає, кажу. Кудись. Так і не зрозуміла куди. Пішли до мене, чого тобі швендяти?

— Пішли.

І Рима взяла нашого головного героя за руку. Зі спини це виглядало так, наче батько веде свою дитинку, єдину наймолодшу донечку. І навряд чи можна було припустити таку дивну річ, що Рима насправді старша за нашого головного героя на цілих три роки.

З глузду з'їхати.

— Не те слово, — промовив наш головний герой, і вони зайшли до будинку.

На вахті сидів Артур. Його обличчя було настільки ж змученим, як і його ніс, і промовляло те обличчя укупі з носом такі слова: в труні я бачив ваш пост.

Щось подібне.

Але діватись було нікуди. Він нікуди і не дівався.

Переступивши поріг Риминої квартири, наш головний герой знову відчув той їдкуватий запах сечі. Він поспішив на кухню, куди запах не доходив, і, вмостившись зручніше на диванчику, зрозумів, що, зрештою, майже на всіх кухнях цього будинку затишно.

Сонце несміливо зазирало у вікно, м'яко лягало на холодильник і густим сиропом стікало на підлогу, яка була вкрита пістрявим килимком, що продається лише в одному магазині на Подолі.

— Шо, сусід, закис? — запитала в нього Рима, вмощуючись на табурет, який стояв з іншого боку столу.

— Та так, — відповів сусід. — Накрутив себе.

— Валентина Казимирівна?

— Ага, — зітхнув він.

— Буває. А що ви не поділили?

— Та нема нам чого ділити. Не хоче вона бути зі мною. Іван Іванович налапшав мені, а я, придурок, вуха й розвісив.

— Та Іванич ще той муділа. Він і не таке тобі розкаже, аби тільки звалити. Він у нас принциповий, розумієш! Дуже вже принциповий. Не може Валю одну залишити.

— Ну, таке.

— Давай я тобі краще наллю чогось. Що ти любиш?

— Чаю?

— Який чай! Забудь! Тобі зараз не можна чаю.

— Вино?

— Нема вина.

— Ну, не знаю. А що в тебе є?

— Водочка. Тобі зараз краще водочки бахнуть.

— Ну, давай водочки.

Рима з морозильника дістала почату пляшку горілки.

— Вчора з Ніколашкой вирішили водки випити. Тільки ні я, ні він пити її не звикли. Хряпнули по п'ятдесят, і все, не пішло. А ти пий. Тобі зараз корисно. Ніколай розповідав про тебе.

— Ви казали, що він кудись летить?

Наш головний герой налив півчарочки і закинув її вміст собі у шлунок.

— Пече, — вилаявся він.

— Нічого. Все нормально. А Ніколай… Ніколай відпустку взяв. Тепер на моря.

Раптом пролунав дзвінок. Телефонний. Такий самий, як і у нашого головного героя. Очевидно, телефони у них стояли однакові.

— У нас телефони однакові, - пояснила Рима те, що наш головний герой вже зрозумів і без її пояснень.

Рима вискочила з кухні і на своїх коротких ніжках пострибала на заклик бежевої жаби.

За три секунди її голова визирнула з кімнати.

— Тебе, сусід.

— Мене? — здивувався наш головний герой, підносячи другу чарку до рота.

— Тебе.

— Хто?

— Здогадайся.

«Рита Львівна? — подумав він. — Ну а хто ж ще?»

— Алло? — обережненько зазирнув наш головний герой до слухавки.

— Привіт, новенький. Друзяко! — радісно кричав Ніколай, і наш головний герой здивувався своїй інтуїції, яка так підступно його підвела.

— Доброго здоров'ячка, Ніколай.

— Сусід! Я на моря! Сусід, чуєш?

— Та чую, чую, не кричіть ви так.

— Ага. Не буду.

— Здогадайся, друже, куди я лечу? До речі, я лечу.

— Вітаю. Це класно.

— Я ніколи не літав, а тепер лечу.

— Ну, то куди? В Туреччину? Єгипет?

— Сам ти Єгипет. Шо я там не бачив?

— Піраміди.

— На піраміди хай негри дивляться.

— А куди ж тоді?

— Мьянма!

— Це що?

— Лапух ти! Як що? Бірма! — викрикнув Ніколай з такою силою радості, що наш головний герой аж присів на Римине ліжко, але вчасно схопився — жовто-сіра, завше незастелена постіль Рими довіри не викликала.

— Бірма? А Мьяу-мня це що? Місто? Курорт?

— Ага, курорт! Це так називається Бірма. Ти мені всі вуха продзижчав тою Бірмою, чого, думаю, не змотати? Екстремальні умови, графіті, тьху, тобто сафарі, гірські сплави. Сам Бог велів. Знайшов у телефонному довіднику палаючі путьовки. Подзвонив. Давайте, кажуть, приносьте нам паспорт, документи і гроші. За тиждень виліт. Я до начальника. Акімич, кажу, відпускай. До Рити Львівни на килим ходив. Стомився, кажу, сил нема. Загнали мене, наче кволу кобилу. Відпустку оформили, Львівна відпустила, тепер я лечу. Я ж ніколи не літав. Боюсь!

— Ніколай, стривайте… Ніколай, а я? — розгубився наш головний герой і чомусь подумав про себе. Дійсно, а як же він?

— Ти? Та ти молодець, новенький. Рима — вона міровая баба. Таких у возику не возять! Ти її тримайся, новенький! Тримайся, вона тобі допоможе. Голова у неї варить — дай бог!

— Да?

— Оу! Новенький, я побіг! Цілую міцно, ваш Фєдя. Станок ще треба для гоління знайти! Давай не сумуй.

— До побачення, Ніколай. Гарного польоту, — але ці слова почули хіба короткі гудки.

— Ти ба, — таки сів на постіль наш головний герой, — у Бірму. Молодець Ніколай!

Він повернувся на кухню, де на нього чекала Рима. Можливо, вона на нього не чекала, але присутня на кухні таки була. Ї ї обличчя було зарьоване, і від того була вона схожа на некрасиву п'ятирічну дитину, в якої забрали сенс її життя.

— Я не скажу, що у мене забрали сенс мого життя, — почала Рима, — але так сумно тепер. Так гірко.

— Гірко?

— Гірко.

— Через Ніколая? Ви ж казали, що любите його.

— Люблю. Та люблю. Він нещасний, у нього складна доля була. Його колись у кунсткамері показували.

— Де показували?

— У кунсткамері.

— Це передача така?

— Це камера така, де різні уроди голландські в пляшечках і баночках.

— Ніколай — голландець?

— Ні, Ніколай — українець.

— Тоді нічого не розумію.

— Гірко мені. Тяжко.

— Розумію.

— Навряд чи ти щось розумієш.

— Чому ж? Розумію.

— Ну, може. У тебе теж біда.

Наш головний герой налив і знову випив.

— Розумієш, єдиний мужчина, який мене зігрівав своєю присутністю, був Ніколай.

— Ти хотіла, щоб він тебе з собою взяв?

— Я нічого не хотіла!

— Не взяв.

— А ти сліпий? Чи, може, я дурна і зараз на чемоданах сиджу?

— На валізах тобто?

— Себто. Тьху ти. Мать ти. Йоп ти.

— Ясно.

І він знову випив. Хміль розтікався пекучою рідиною по всьому тілу, ноги важніли, обличчя німіло, світ покосився, а Рима стала якоюсь не Римою зовсім.

— Мені самому важко, Римусік.

— Не називай мене Римусіком.