Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"

— О жорстокі люди Галет! — скрикнув він. — Навіщо вирвали ви цього чоловіка у смерті? З великою натугою ви принесли сюди остаточну загибель нашого народу.

Та лісовики сказали:

— Ні, це — Мормеґіл із Нарґотронда, гроза орків, він стане нам у великій пригоді, якщо виживе. Та навіть якби він був кимось іншим, невже ми мали залишити вбиту горем людину лежати, неначе мертвеччину при дорозі?

— І справді, — мовив Брандір. — Така була воля Судьби.

І він забрав Туріна додому, і турботливо доглядав за ним.

Коли Турін нарешті виборсався з полону темряви, у той край поверталася весна, тож, опритомнівши, він побачив сонячні відблиски на зелених пуп'янках. Тоді в ньому пробудилася мужність, притаманна людям із Дому Гадора, і він підвівся, і в серці його визріло рішення: «Усі мої минулі вчинки були сповнені тьми і зла. Та настав новий день. Тут, зрікшись імені й роду, я здобуду спокій; і залишу тінь позад себе або принаймні не затьмарюватиму нею тих, кого люблю».

Тож він прибрав собі нове ім'я і назвався Турамбаром, що говіркою Високих ельфів означало Владар Судьби. І став він жити серед лісовиків, котрі любили його, і наказав їм забути його давнє ім'я і ставитися так, ніби він один із корінних бретілців. Однак, змінивши

Ім'я, Турін не спромігся ні змінити цілком власної вдачі, ні забути колишні печалі, які принесли йому слуги Морґота. Тож він із кількома однодумцями часом вистежував орків, хоча це засмучувало Брандіра. Той-бо надіявся вберегти власний народ радше з допомогою тиші й утаємниченості.

— Мормеґіла не стало, — казав син Гандіра, — та стережися, бо велика відвага Турамбара накличе на Бретіл таку саму помсту!

Тому Турін відклав чорного меча і не виступав із ним на битви, беручи натомість лук і спис. Однак він не міг дозволити, щоб орки вільно користувалися Переправами через Тейґлін або наближалися до кургану, де спочивала Фіндуілас. Курган той назвали Гауз-ен-Еллет — Курган Ельфійської Діви, — й незабаром орки почали боятися того місця й остерігалися бувати там. А Дорлас мовив до Турамбара:

— Ти зрікся давнього імені, проте і досі ти Чорний Меч; і хіба не правдивий той поголос, який стверджує, ніби він є сином Гуріна з Дор-ломіну, володарем Дому Гадора?

І Турамбар відповів:

— І я чув таке. Та якщо ти друг мені, то не говори про це вголос.

Розділ XIV

Подорож Морвен і Ніенор до Нарґотронда

Коли Люта Зима відступила, в Доріат надійшли нові звістки про Нарґотронд. Декотрі мешканці, врятувавшись під час захоплення твердині та переживши зиму в нетрях, урешті-решт прийшли шукати притулку в Тінґола, і прикордонники привели їх до Короля. І з-поміж прибулих одні казали, ніби вся ворожа міць вирушила на північ, а другі — ніби Ґлаурунґ досі живе в палацах Фелаґунда; одні казали, ніби Мормеґіл загинув, а другі — ніби чари дракона перетворили його на камінь і він досі там. Але всі визнавали те, що в Нарґотронді було відомо і до знищення: Чорний Меч — то ніхто інший, як Турін, син Гуріна з Дор-ломіну.

Тоді незмірний страх і скорбота охопили Морвен і Ніенор: а Морвен сказала:

— Така непевність — творіння самого Морґота! Невже ми не дізнаємося правди про найгірше, що мусимо пережити?

Тінґол також палко бажав довідатися більше про долю Нарґотронда й уже було вирішив послати когось, хто би зміг обережно пробратися туди, та розважив, що Турін, імовірно, загинув і його не вдасться порятувати, — Королю була осоружною сама думка про ту мить, коли Морвен дізнається про смерть сина достеменно. Тому він сказав їй:

— Це ризикована справа, Володарко Дор-ломіну, її годиться ретельно обміркувати. Така непевність може і справді бути творінням Морґота, щоби викликати у нас зайву квапливість.

Але Морвен, мов знавіснівши, крикнула:

— Квапливість, Володарю? Якщо мій син, голодуючи, переховується в лісах, якщо він ледь животіє в кайданах, якщо його тіло лежить десь непоховане, то я буду кваплива! Подамся розшукувати його, не гаючи ні часинки.

— Володарко Дор-ломіну, — мовив Тінґол, — оцього син Гуріна вже точно не бажав би. Він гадав би, що тут ти знайшла кращий прихисток, аніж у будь-якому іншому з уцілілих країв, — тут, під опікою Меліан. Заради Гуріна і Туріна я не хотів би, щоби ти блукала поза кордонами цієї землі, наражаючись на страшну небезпеку нинішніх днів.

— Ти не вберіг Туріна від небезпеки, а мене прагнеш уберегти від нього, — крикнула Морвен. — Під опікою Меліан! О, так, бранка Поясу! Довго я вагалася, перш ніж вступити сюди, а зараз шкодую про це.

— Ні, коли вже ти кажеш таке, Володарко Дор-ломіну, — промовив Тінґол, — то знай: Пояс — не в'язниця. Вільно ти прийшла сюди, вільно залишишся або підеш.

Тоді Меліан, яка доти мовчала, заговорила:

— Не йди звідсіля, Морвен. Правду ти казала: непевність ця — від Морґота. Якщо підеш, то виконаєш його волю.

— Страх перед Морґотом не заглушить у мені поклику крові, — відповіла Морвен. — Але якщо ти, Володарю, вболіваєш за мене, то дай кількох твоїх воїнів.

— Тобі я наказувати не можу, — сказав Тінґол. — Але народ мій слухається моїх наказів. Я пошлю воїнів, коли сам уважатиму це потрібним.

Тоді Морвен, не сказавши ні слова, розплакалась і пішла з-перед очей Короля. Тінґолові було важко на серці, бо йому здавалося, що Морвен поводиться, мов причинна, й він запитав Меліан, чи не затримала би вона її своєю владою.

— Проти наступу зла я здатна вдіяти чимало, — відповіла вона. — Та зупинити тих, кому судилося піти, не спроможна. Це твій обов'язок. Якщо ти хочеш утримати її тут, то мусиш зробити це силоміць. Може, хоч так тобі вдасться змінити її наміри.

А в той час Морвен уже прийшла до Ніенор і сказала:

— Прощавай, донько Гуріна. Я йду розшукувати сина або ж правдиву звістку про нього, позаяк ніхто тут не збирається нічого робити, лише вичікувати, доки буде надто пізно. Дожидай мене тут — можливо, я повернуся.

Тоді нажахана і засмучена Ніенор спробувала відмовити її, та Морвен промовчала й пішла до свого покою, а з настанням ранку взяла коня і рушила в путь.

Тінґол же наказав не спиняти її та не стерегти. Але щойно Морвен відійшла, він зібрав загін найвідважніших і найдосвідченіших прикордонників, на чолі котрих поставив Маблунґа.

— Хутко наздоженіть її, — мовив, — але так, аби