Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"

І сталося так, що Тінґол вислав чисельніший загін, аніж планував спочатку, і було там більш ніж десять вершників із запасними кіньми. Вони рухались услід за Морвен, а вона просувалася на південь через Околицю і дісталася до берегів Сіріону вище від Озер Твіліт, і там зупинилася, бо ріка Сіріон була широка та швидкоплинна, і жінка не знала, як через неї переправитися. Тому вершники мусили неодмінно викрити себе; і Морвен сказала:

— Тінґол хоче мене зупинити? Чи запізніло надіслав допомогу, в якій спершу відмовив?

— І те, й інше, — відповів Маблунґ. — Ти не повернешся?

— Ні, — відказала вона.

— Тоді я маю наказ допомагати тобі, — мовив Маблунґ, — хоч і проти власної волі. Широка та глибока в цьому місці ріка Сіріон, тут її небезпечно перепливати і звірові, й людині.

— Тоді проведи мене будь-яким шляхом, що його використовують для переправи ельфи, — сказала Морвен, — інакше я спробую перебратись уплав.

Отож, Маблунґ повів її до Озер Твіліт. Там, серед заплав і заростей очерету, під охороною зі східного берега стояли у сховку пороми; адже цим шляхом рухалися туди-сюди зв'язкові між Тінґолом і його родичами в Нарґотронді. І от мандрівники дочекалися пізньої, залитої зоряним світлом ночі й у білому досвітньому серпанку переправилися на інший бік. А щойно поза Синіми Горами зійшло червоне сонце і подув сильного вранішнього вітру розвіяв туман, охоронці зійшли на західному березі та проминули Пояс Меліан. То були рославі ельфи Доріату, зодягнені в сіре, у плащах поверх броні. Морвен із порома спостерігала за їхнім тихим переходом, і раптом скрикнула, і показала на останнього із загону, котрий саме проходив повз неї.

— Коли з'явився оцей? — сказала вона. — Три десятки вас приїхало до мене. Три десятки та ще один сходять на берег!

Тоді обернулись інші й побачили, як виблискує сонце на золотавій голові: то була Ніенор, із якої вітер зірвав каптура. Як виявилося, вона йшла за загоном і приєдналася до нього затемна, ще до переправи через річку. Усі почувалися збентеженими, а Морвен — найбільше.

— Повертайся! Повертайся! Наказую тобі! — кричала вона.

— Якщо дружина Гуріна — за покликом крові — може йти вперед, не зважаючи на жодні поради, — мовила Ніенор, — то і донька Гуріна теж зуміє. Скорботною нарекла ти мене, та я не збираюся самотою оплакувати батька, брата, а тепер іще й матір. З цілої родини тільки тебе я знаю і найбільше люблю. Коли ти геть не відаєш страху, то і я не боюсь.

І справді, ні у виразі її обличчя, ні в поведінці не помітно було ані тіні страху. Високою та сильною виглядала вона, бо нащадки Дому Гадора вирізнялися величною поставою, а тому, одягнута в ельфійське убрання, дівчина була рівнею охоронцям і здавалася меншою тільки за найкремезніших серед них.

— Що ти збираєшся робити? — запитала Морвен.

— Іти за тобою, — відказала Ніенор. — Я даю тобі вибір. Або відведи мене назад і прихисти безпечно під опікою Меліан — немудро-бо нехтувати її порадою, — або знай, що я наражатимуся на небезпеку разом із тобою.

Адже, правду кажучи, Ніенор прибула головно в надії на те, що мати повернеться зі страху та любові до неї; і в душі Морвен дійсно розривалася на частини.

— Одна річ — знехтувати порадою, — мовила вона, — й цілком інакша — знехтувати наказом матері. Повертайся негайно!

— Ні, — відказала Ніенор. — Я давно вже не дитя. Маю власний розум і бажання, хоча дотепер вони не суперечили твоїм. Я їду з тобою. Радше в Доріат — із пошани до тих, хто ним править; якщо ж ні — тоді на захід. Правду кажучи, якби котрійсь із нас і годилося продовжувати путь, то вже точно мені, сповненій сил.

При цих словах Морвен угледіла в очах Ніенор незворушність Гуріна і завагалась, але не змогла перебороти гордості й не побажала, щоби (незважаючи на справедливість цих слів) донька повернула її назад, мовби якусь стару, котра вмить здитиніла.

— Я йду далі, як і задумала, — мовила вона. — Ходи й ти зі мною, хай і проти моєї волі.

— Нехай буде так, — відказала Ніенор.

Тоді Маблунґ сказав воїнам:

— Істинно так: не через брак мужності Гурінів рід накликає горе на інших, а через брак розважливості! Те саме — із Туріном; але предки його були не такі. Тепер же всі вони наче причинні, й це мені не до вподоби. Я жахаюся цього доручення Короля дужче, ніж полювання на Вовка. Як маємо чинити?

Однак Морвен, ступивши на берег і зблизившись із ними, почула його останні слова.

— Чиніть так, як наказував Король, — мовила вона. — Намагайтеся розвідати вісті про Нарґотронд і про Туріна. Задля цього ми всі й зібрались.

— У нас попереду довгий і небезпечний шлях, — сказав Маблунґ. — Якщо ви прямуєте далі, то обидві повинні верхи на конях їхати поміж вершників, ані на крок не відступаючи від них.

Отож, із настанням полудня вони рушили в путь, поволі та обережно виїхали з краю очеретів і низького верболозу й дісталися до сірих лісів, які займали значну частину південної рівнини перед Нарґотрондом. Цілісінький день вони просувалися чітко на захід, не бачачи нічого, крім спустошення, та нічого не чуючи; бо в тих землях панувала мертва тиша, і Маблунґові здалося, ніби повсюдний страх передався їм. Цим самим шляхом багато років тому ступав Берен, але тоді в лісах було безліч невидимих очей мисливців, — тепер же народу Нароґу не стало, а орки поки що не забрели так далеко на південь. Тієї ночі подорожні отаборились у сірому лісі без вогнища та світла.

Наступні два дні вони просувались уперед, а над вечір третього дня руху від Сіріону перетнули рівнину, наближаючись до східних берегів Нароґу. Тоді Маблунґа охопила така непоборна тривога, що він почав благати Морвен не продовжувати путь. Але вона засміялась і сказала:

— Ти, мабуть, був би радий здихатися нас якомога швидше. Проте мусиш потерпіти ще трохи. Ми тепер підійшли надто близько, щоби вертати назад, піддавшись страхові.

Тоді Маблунґ викрикнув:

— Причинні ви обидві й відчайдушні! Не допомагаєте, а перешкоджаєте збирати відомості. Тож слухайте! Мені наказано не затримувати вас силоміць, але й наказано оберігати, як зможу. У цій скруті я здатен зробити лишень одне. Я