Читати книгу - "Загадка старого клоуна"

— Не хотiв з нами по-доброму, — сказав брат Iгнацiй. — Доведеться по-злому. Цей-то тебе примусить.- I, обернувшись до таємничої постатi, промовив: — Давайте, Шайтан-ага! Тiльки ж пам'ятайте про умову. I швидше. Всi нашi вже втекли. Тiльки ми з братом Бонiфацiем затрималися. Швидше!

Той не вiдповiв. Нахилився до Тимохи.

Одгорнулася шматина, i хижо блиснули маленькi розкосi очицi на жовтому вилицюватому обличчi.

— Слухай, ти, собако! Я посланець великого хана кримського Iслам-Гiрея. Хан прочув про весел-зiлля, смiх-траву i хоче мати її в себе. Воля хана — закон. I я зараз витягну з тебе всi жили, але ти скажеш менi…

— Нi! — вiдрубав Тимоха i засмiявся. — Дурний ти, i твiй хан дурний. Треба вже зовсiм нiчого в казанку не мати, щоб оце запорожця лякати. Не бачити вам повiк нiякої смiх-трави! Ич, ляхи клятi, бусурмани проклятi! З усiх бокiв до нашого весел-зiлля руки попростягали. А осьосьо! — I вiн скрутив величезну дулю.

Щайтан-ага щось дико скрикнув i вихопив кривий нiж.

Та раптом дверi розчинились i вбiг захеканий брат Бонiфацiй. Одвиелi щоки його трусилися.

— Богдан Хмельницький з вiйськом вступає в Київ!

— Пся крев! — лайнувся брат Iгнацiй. — Тiкаймо швидше! Кiнчайте, Шайтан-ага!

Ми з Чаком перезирнулися.

— Треба втрутитися! — кинув Чак.

— Треба! — пiдхопив я. I враз морозний холод огорнув мене всього. I ноги вiдчули твердiсть кам'яної долiвки.

Брат Iгнацiй, брат Бонiфацiй, Шайтан-ага та й Тимоха Смiян завмерли вiд подиву, побачивши нас. Справдi, наша несподiвана поява прямо в них на очах у кутку маленької, тiсної келiї була, мабуть, приголомшлива.

— А-а-а-а! — як у жахному снi, здавлено закричали брати-домiнiкани i першi кинулися геть iз келiї. За мить навздогiн за ними з диким риком стрибнув у дверi й Щайтан-ага.

— Свят-свят-свят! — перехрестившись, усмiхнувся Тимоха Смiян. — Невже з того свiту?

— Нi, — сказав Чак i коротко пояснив, хто ми й звiдки.

— Овва! З майбутнього, значиться? Цiкаво! Ну що ж! Хто б ви не були, низький вам уклiн! — Тимоха вклонився, правицею торкаючись землi. — Життя ви менi врятували. Дякую. А коли ви вже до нас потрапили, треба вам на Хмеля подивитися. Тiльки… — Вiн окинув нас поглядом. — Убратися вам треба. Щоб не померзнути i уваги людей не привертати одягом своїм нетутешнiм. Ану гайда по келiях, мо' щось знайдемо.

Все у кляшторi свiдчило про втечу скору й поспiшливу. Перед образами ще подекуди горiли свiчки, а в кухнi на плитi кипiв забутий чайник. У келiях цiлковитий розгардiяш: на пiдлозi валялися ковдри й подушки, висунутi з-пiд лiжок скринi з одкритими вiками порожньо чорнiли. По кутках валялися побитi пляшки:

Для мене одразу знайшлася тепла сутана з каптуром, в яку я, закачавши рукава й пiдiбравши поли, загорнувся.

— Малого хлопця нiхто за монаха не прийме, — сказав Тимоха. — А от вам небезпечно. Доведеться, мабуть, загорнутися просто у ковдру. Будете схожi на якогось чоловiка божого несповна розуму. Таких пiд Лаврою скiльки завгодно.

Що ж робити — загорнувся Чак у шерстяну ковдру. I рушили ми вгору, до Золотих ворiт.

Нiде нi душi. Всi посунули зустрiчати вiйсько Богдана Хмельницького.

Хрусь-хрусь, хрусь-хрусь… Порипував снiг пiд нашими швидкими кроками. Ми ледве встигали за Тимохою Смiяном. Дужий, довгоногий, вiн iшов широким кроком, смiшно вимахуючи лiвою рукою, наче хльоскав, пiдганяв невидимого коня.

От уже й Михайлiвський Золотоверхий. Урочисто бомкають на дзвiницi Михайлiвськiй дзвони, перегукуючись iз малиновим передзвоном Софiї та вiддаленим благовiстом Києво-Печерської лаври.

Починаючи вiд Софiї вже юрмився народ.

— Ходiмо! Ходiмо! Швидше! — вiдганяв нас Тимоха, проштовхуючись у натовпi. Нас штовхали з усiх бокiв, i тiльки завдяки богатирським зусиллям Тимохи Смiяна ми просувалися вперед.

За Софiєю вже виднiлися руїни Золотих ворiт, посрiбленi iнеєм, заснiженi, казково гарнi.

I враз натовп вибухнув вигуками:

— Слава! Слава! Слава Хмелю! Гетьману Богдану — слава! Слава! Слава!

Бiля Золотих ворiт на бiлому конi з'явився Богдан Хмельницький. За ним трохи позаду їхали ще кiлька вершникiв, пiдносячи догори бунчуки з кiнськими хвостами та важкi оксамитнi малиновi прапори. А вже далi, скiльки сягало око, їхали запорожцi.

Богдан Хмельницький був у хутрянiй шапцi з пухнастими бiлими перами вiд лоба на два боки, у просторiй отороченiй хутром накидцi, з булавою, що iскрилася коштовним камiнням.

Йому пiднесли на рушнику хлiб-сiль.

Вiн спiшився, поцiлував хлiб, вiдломив шкуринку, передав коровай джурам.

З натовпу вийшли наперед кiлька парубкiв у довгополих чорних свитках, поверх яких були накинутi плащi, що зав'язувалися на грудях пiд горлом шворками.

— Спудеї. Вихованцi Київської академiї,- шепнув менi Чан. Один iз спудеїв став у величну позу i, одкинувши вбiк праву руку, почав декламувати:

О великий паш Богдане!

Свято нинi довгождане,

Полководцю наш преславний,

Ти звiльнив наш Київ славний.

I за це тобi складаєм

Ми подяку i схиляєм

Пред тобою ми глави.

Ти ж своєї булави

Iз руки не випускай,

Швидше край наш визволяй!…

Вiршi були довгi й досить кострубатi, але спудей читав їх дуже натхненно, з пiднесенням. Потiм виступив iнший спудей, який теж читав вiршi, але вже по-латинi. Я нiчого не зрозумiв, крiм того, що бiльшiсть слiв закiнчувалася на "ус".

Натовп був настроєний святково. Всi щось радiсно гомонiли, раз у раз вигукуючи: "Слава!"

— О! Дивись! Ондо київський полковник Силуян Мужиловський. Його Хмельницький потiм пошле послом у Москву домовлятися про возз'єднання з росiйським народом, — злегка пiдштовхнув мене Чак.

Та я не встиг роздивитися київського полковника Силуяна Мужиловського.

Тимоха Смiян, який стояв поруч зi мною, раптом стиха охнув i схопився рукою за бiк. Я обернувсь i встиг помiтити хижi розкосi очицi Шайтана-аги, що, метнувшися, з тик у натовпi.

— Ой!

Крiзь пальцi Смiянової руки, яку вiн притис до боку, точилася кров.

— Ой, Чак! Дивiться!. Ой! — розпачливо скрикнув я.

— Тихо! Цитьте! Не псуйте киянам свята. Його вже не впiймаєш. Допоможiть менi краще вибратися звiдси. Щоб я не наробив клопоту людям. Тимоха усмiхнувся побiлiлими губами.

Ми пiдхопили його з двох бокiв.

Але, якби не напруження останнiх сил козака Тимохи, не знаю, чи вибралися б ми з натовпу. По-моєму, не ми його, а вiй iще нас пiдтримував.

Лишаючи на снiгу кривавий слiд, ледве дотягли ми його до софiївського муру.

Обiпершись спиною на мур, Тимоха опустився на землю.

— Ну от… Усе… Дiстав-таки мене бусурман Шайтан… Але смiх-трави все одно не матиме… — Тимоха важко зiтхнув.

— Давайте ми вас перев'яжемо,