Читати книгу - "День відбуття"

— Юля!

Вона знову здригнулася, і Сергій навіть здивувався, що не почув пострілу. Схоже, дівчина здатна була вистрілити навіть на голос.

— Юля, це я!

Він продовжував втискатися у стіну.

— Це я, Сергій!

Вона лише відступила крок назад.

— Юля, це я. Опусти зброю, і я вийду.

Хай буде, що буде. Вона опустила руки, і він з’явився з-за рогу, але умить пістолет уже дивився йому в груди.

— Юля! Ти що? Це ж я… Ти мене дві години тому мало не застрелила! Що тут діється…

— Стій на місці! — скрикнула вона. — Чому ти без світла? Чому ти йшов без світла?!

— Я ховався… — він розвів руками, — у вас тут чортзна-що робиться… Відведи зброю, я сказав! Ну, будь ласка…

Пістолет продовжував дивитися йому в груди.

— А як же ти йшов? — запитала вона. — Як ти йшов без світла?

— Знаєш, скільки разів я тут бував? Кожний камінь знаю. До того ж не знав, чи це ти. Не хотів, щоб мене хтось побачив. Що у вас тут відбувається? Ти можеш хоча б щось пояснити? Ти хоч розумієш, в яку халепу ми всі тут вляпалися?!

Ліхтар з її каски продовжував бити йому в лице, а пістолет — дивитися в груди. Вона мовчала. Лише раз зиркнула кудись убік, напевно, туди, звідки прийшла. Мовчанка затяглася.

— Юлія…

— Скажи… — почала вона, — а… одного разу, коли ми тренувалися, ти мене випадково вдарив дуже сильно. Не пам’ятаєш куди?

— У живіт, — відповів Сергій. — Сподіваюсь, ти не застрелиш мене через це?

— А що ми пили після цього, пригадуєш?

— Коктейль якийсь, здається, молочний.

— А скільки я тобі заплатила за іспит?

— Сто «зелених», — збентежено відповів Сергій. — У тебе що, склероз? До чого ці запитання?

— Так просто… — відповіла вона.

— Може, ти все-таки припиниш у мене цілитися?

Вона опустила зброю. Коли він підійшов, дівчина тремтіла.

— І кого ж ти так боїшся?

Юлія не відповіла нічого, тільки притулилася плечима до стіни, продовжуючи стискати пістолет.

— Може, віддаси його мені, про всяк випадок?

— Ні!

— Що з Тализіним?

— Не знаю, — відповіла Юлія. — Він утік. Сергію…

— Слава Богу… Сподіваюся, ти не стріляла у нього? — Він пильно подивився на неї.

— Ні, звичайно…

— Точно? Ти правду кажеш? Може, він десь лежить, поранений…

— Ні, не стріляла. І не збиралася, — тепер вона інакше подивилася на нього. — Сергію… Ти допоможеш мені? Ти єдиний, хто може допомогти мені зараз! Прошу тебе…

— Допомогти тобі? Ти мене двічі вже мало не застрелила! Двічі! Ти розумієш це?

— Я не знала, що це ти… — Вона опустила очі.

— Ти сама мені «допомагаєш» з усієї сили від того дня, коли скалічила коліно. Відтоді ти тільки те й робиш, що «допомагаєш». — Його наче прорвало. — Або знущаєшся, як тоді у ліжку… А тепер — допомогти тобі?!

— Якщо хочеш знати… — Юлія затнулася, вагаючись, чи варто це казати. — Якщо хочеш знати, з коліном — це й мала бути найсуттєвіша допомога. Це було найкраще, що я могла зробити для тебе. Тільки не вийшло… Очевидно, я все-таки погана учениця. Я хотіла взагалі поламати тобі ногу…

— Навіщо?!

— Щоб ти не потрапив сюди. Я свідомо штовхала тебе у цей жах, а в останню мить… в останню мить не змогла. Очевидно, ти мені не зовсім байдужий. В останню мить подумала — ні, хай хтось інший, не ти… От і вирішила краще вже тебе скалічити, ніж…

— Ніж що?! Господи… Що ти верзеш? — Сергію здавалося, що від почутого поступово починає підійматися волосся під каскою. — Що ж тут відбувається таке? Чого ти мене лякаєш?

— А тепер уже пізно, — продовжувала вона. — Так мало статися.

— Юля… Послухай! Я допоможу тобі, але повинен знати, що тут коїться. — Він узяв її за плече, намагаючись хоч якось приглушити це її збудження. — Скажи хоч два слова — що ви тут робите?

Вона мовчала.

— Юля… Я не можу правильно вирішити, що робити, якщо й далі нічого не розумітиму.

— Що робити — я сама знаю, — перебила вона. — А тебе прошу тільки допомогти. Нам потрібно туди — до Серця Диявола. Відведи мене!

— Куди?! Та ти з глузду з’їхала! — обурився Сергій. — Ви тут усі шизонулися! Нам потрібно нагору! Ось куди! Тільки невідомо ще, чи вдасться туди потрапити. Єдиний вихід звідси завалений і затоплений, а про наявність іншого — це тільки мої припущення. І поки є сили, потрібно його шукати. Можливо, і Тализін вже там, якщо пощастило не нарватися на ваших прибацаних охоронців…

— Сергію…

Ліхтар світив просто йому в обличчя, але тепер уже вдавалося вловити її погляд, який завжди викликав у нього хвилювання. Очі Юлії висловлювали таке благання та надію, що він знітився.

— Сергійку… любий… — голос її затремтів, — прошу тебе… Я тебе благаю… усім, чим тільки… Якщо ти не зробиш цього, я… Ти навіть не уявляєш, що тоді буде зі мною…

Вона взяла його вільною рукою за комір куртки, потім провела нею ж по його щоці.

— Сергію…

А з ним відбувалося щось таке, що неважко було збожеволіти. Ці слова, цей тон її, голос, яким вона благала, робили з ним щось неймовірне.

«Ось так і пропадають кращі чоловіки…» — майнуло в голові, коли пригортав до себе її худеньке, хоч і пружне тремтяче тіло.