Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

Ще наприкінці XIX століття визначний український музикознавець П. Сокальський написав знаменні слова: «Нащадки, що продовжують роботу предків, ідуть вперед, багатіють. А ті, що починають свою роботу заново, недбало кидаючи зроблене до них їхніми батьками, не виб’ються із злиднів і рабського наслідування іноземців, у яких назавжди залишаться під опікою.»

Україна — це Європа? Україна — це Україна! Українське має бути українським — лиш на Батьківщині солодкою стає проста вода!

Василь Барка, «Живий спадок»: «Не менше причин вивчати кобзарство — в живій силі їхньої мелодії і мови: бо спроможна розбудити і вдержати духовне горіння в наших серцях... Кобзарство має в собі чудесний бальзам проти духовних недугів нашого часу. Ця цінність — моральне здоров’я.

...Вивчення кобзарства, даючи радість від проникненної і лагідної краси музики і співу, ріднить нас найглибше із предківською долею, лицарськістю в житті, мрією і всією духовністю, звідки приходить жива снага для нашої душі, ошляхетнює і збагачує її, приготовляє до вищого ступеня її життя».

Навіть якщо залишиться один Кобзар — Шевченків — Україна не вмре ніколи!

Тарас Шевченко називав українську мову «господа слово», бо ця мова творилася за законами творення світу — природно і гармонійно. Видатний поляк Адам Міцкевич заявляв, що «Україна — столиця ліричної поезії, звідси пісні розходяться на всю Слов’янщину».

Дуже виразно сказав про асиміляційну стійкість як давнього так і сучасного українства у своїй праці «Давність малоросійської мови» (1879 рік) вже цитований у цій книзі польський учений Михайло Красуський: «Говори диких людей змінюються протягом декількох поколінь, мова ж українців, хоча також не в первісній формі, стоїть до нашого часу твердо, як непорушна скеля».

(Інший великий поляк, який був не менш великим українцем, у 1926 році сказав українською мовою: «Знайте, що не буде ніколи Великої України, доки українськими руками не буде переможена „Україна“ підла і мала. [...] Мусите прийняти мову тих, кого ви називаєте рабами. Прийняти не на те, щоб упідлитись, зукраїнізувавшись, і щоб самим рабами стати, а щоб раби перестали бути темними, вас і Україну вбиваючими рабами.[...] Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочем бути». — В’ячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів»).

Глибоке судження залишив нам великий мовознавець Макс Мюллер: «Де б ми не аналізували мову як істинні учені — в Ісландії чи на Вогняній Землі — ми виявляємо в ній ключ до найглибших таїн людського розуму і відповідь на філософські та релігійні питання, якої нам не може дати ніщо інше.

Кожна мова, санскрит чи зулуська, подібна на сувій пергаменту, де новий текст написаний поверх старого, і, якщо з ним обходитись акуратно, дозволить побачити початковий текст... Кожна мова, якщо її правильно попросити, відкриє нам розум художника, який надав їй форми, від першого пробудження цього розуму до його найостанніших мрій. Кожна мова буде давати нам один і той же урок, на якому основана вся Наука Думки, — навчить нас, що як нема розуму без мови, так нема і мови без розуму».

Сказано давненько. А ось що пише сучасний автор «Англійської мови»: «Коли фізики древності відчули, що існують сили, яких вони не можуть зрозуміти, вони спробували обійти цю трудність, придумуючи „духів“, які керують матеріальним світом.

Людина, що вивчає мову, виявляючи таємничу силу, яка створює і змінює мову, змушена була прийняти цей древній спосіб дії і дати нечітке визначення „духу мови“, наділивши ним силу, яка керує розвитком мови... Вірогідно, ми можемо знайти найближчу аналогію в тому, що ми називаємо „духом бджолиного рою“. Цей дух у бджолиних сім’ях повинен керувати їх працею за чітко встановленим планом і з розумним врахуванням потреб і можливостей; і, хоча він не виходить від якоїсь постійної влади, він ефективно впливає на кожного члена сім’ї. Точнісінько так само і в кожному з нас Дух Мови знаходить спосіб здійснювати свої директиви».

Дух Мови знайшов спосіб зробити так, щоб, скажімо, французькомовний у побуті Олександр Пушкін писав російською, а російськомовний Володимир Сосюра — українською. Олена Теліга, батьки якої були українцями, оволоділа рідною мовою після двадцяти літ життя. І саме українська мова дарувала їй небувалий духовний і творчий злет.

...12 липня 1941 року, субота, вечір, польське місто Краків. Олена Теліга й Улас Самчук сидять у невеличкому ресторані й обговорюють останні деталі свого скорого нелегального переходу через Сян на вже захоплену німцями Західну Україну. Через дев’ять днів Олені виповниться 35 років. Вона не знає, що через сім місяців, 21 лютого 1942 року, німці розстріляють її разом з чоловіком та багатьма іншими українськими патріотами у Бабиному Яру під Києвом. Господь здійснив її палку і відчайдушну мрію:

...Олена весела й чарівна, вона розповідає уважному Уласу про ту дивовижну метаморфозу, яку витворила з нею українська мова:

— Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалася Петром Першим і Катериною Великою... Ну й, розуміється, культурою імперії... І от коли я опинилася в такому ультра-франц-йозефському містечку, у якому люди говорили чомусь, як мені здавалося, праслов’янською мовою, шо звалося Подєбради, в маленькій Чехо-Словацькій республіці, я