Читати книгу - "Кілька років зими"

— Чого вам треба? — непривітно і з виразним іноземним акцентом спитав високий засмаглий чоловік у строкатому тюрбані й каракулевій шубі.

— Нам нічого не треба, ми просто почули дитячий крик і вирішили дізнатися, у чому справа, — відповів Гелій.

— Це наша справа, і ми не бажаємо, аби хтось вмішувався у неї. Йдіть собі далі своїм шляхом, — агресивно вигукнув інший чоловік, вочевидь, селянин, про що свідчило забруднене землею і червоним пилом дрантя, в яке він був замотаний.

— Якщо ви ображаєте дитину, то це вже наша справа! — Гелій підійшов до них ближче.

— А хто ви, власне, такі, аби сунути свого носа в чужі справи?

— Це не має значення, хто ми такі. В принципі, як і те, хто такі ви. Має значення лише те, що ви хочете заподіяти цій бідній дитині.

— Послухайте, панове, — басовито вимовив іноземець у тюрбані. — Ми не робимо цьому хлопцеві нічого поганого. Ми — ділові люди і зараз намагаємося укласти деяку угоду.

— Він продає мене йому, продає! — раптом заволав хлопчик і показав рукою на селянина. — Він хоче, аби мене забрали кудись далеко!

— Продає? — здивувався Іван. — А хіба у нас узаконено торгівлю людьми?

— Це не ваше діло, що я хочу зробити зі своїм пасинком! Ще раз кажу — йдіть, куди йшли! — стиснув кулаки селянин.

— Ми самі вирішимо, куди і коли нам потрібно йти. Ти диви, розійшовся! Дивись, не вдавися слиною, — пробурмотів Григір Заливаха.

— Панове, спокійно! Напевно, ви не так нас зрозуміли, — підняв догори руки іноземець, — Цей місцевий житель всього-на-всього вирішив передати мені на подальше виховання цього хлопчика. Вони живуть в сусідньому селищі. Вони дуже бідують і ледве зводять кінці з кінцями, як кажуть у вас. Там його, до того ж, б’ють і змушують важко працювати. А у моїй країні йому буде затишно і весело. Там він матиме справжнє дитинство! Я не маю власних дітей, тому приїхав спеціально до вас, аби всиновити собі цього хлопчика.

— Не вірте, не вірте йому! Він вже забрав з нашого селища п’ятьох дітей! Він п’є з них кров, а потім ріже і їсть! — ще голосніше заволав хлопець.

— Ха-ха-ха! Невже ви повірите у такі дурниці, вельмишановне панство? Це повна нісенітниця, як у вас говорять. Я дійсно хочу всиновити його.

— А звідки ви приїхали? — хитро посміхнувся Гелій і обійшов їх з іншого боку.

— Здалеку я приїхав. Зі спекотної країни на Сході. Думаю, що її назва вам нічого не скаже. Я просто хочу забрати із собою це нещасне дитя. Йому погано у вашій країні. Тут навіть не можна розповідати дітям казки! Це повне дикунство. А в моїй країні він буде жити щасливо і безтурботно.

— Не слухайте його! Я сам бачив, як він пив кров із дівчинки, яку забрав від нас минулого місяця! — знову закричав хлопець.

Селянин зі всього розмаху вдарив дитину по обличчю, хлопець впав на пісок і закрив голову руками. Вітчим намагався ще раз вдарити, але його занесену руку вчасно перехопив Гелій. За мить селянин уже лежав на піску, вправно підкошений ногою фокусника. Він намагався підхопитися, але Гелій притиснув його груди коліном до землі та заломив назад руки.

— Послухайте, вельмишановне панство! Давайте ми спокійно розійдемося в різні боки, а я заберу із собою цього бідного хлопця. Ви бачите, що цей дикун знущається з нього, б’є і мордує. А я любитиму його, як рідну дитину.

— Не віддавайте мене йому… Пожалійте мене… Не віддавайте… Він вип’є всю мою кров, — скавулів хлопець і все ще не прибирав рук із голови.

Софія, яка разом із дітьми щойно приєдналася до них, щось прошепотіла на вухо Іванові. Той ствердно кивнув і спитав іноземця:

— У вас є при собі якісь документи?

— Звичайно. Одну хвилину, — іноземець розстебнув шубу і засунув руку до внутрішньої кишені. Наступної миті він вихопив пістолет і вистрілив у них. Куля пробила широке пончо на Григорі й увійшла в пісок. Другий постріл прийшовся вже у повітря, бо ззаду на нього, наче тигр на жертву, плигнув Гелій. Колишній шахрай повалив чоловіка в тюрбані на землю і вибив із його рук зброю. Селянин тим часом підвівся і кинувся щодуху у напрямку далеких похилених будинків, дахи яких виднілися за червоними дюнами.

Григір допоміг Гелію скрутити іноземця, який пручався і голосно лаявся своєю мовою. Іван видобув із його шуби кілька паперів і важкий гаманець. Він розгорнув документи і довго їх роздивлявся, а потім сказав:

— За цими паперами виходить, що він — підприємець із Далекого Сходу. Приїхав до нашої країни у справах. Ніяких документів щодо всиновлення дитини тут немає. Що робитимемо?

— Скрутити йому шию, та й по всьому! Він прострелив моє улюблене і єдине пончо, — пробурмотів Григір.

— Ні, ми не можемо нікого вбивати. Доведеться його відпустити, — сказав Іван. — Але пропоную залишити його зв’язаним біля цієї дороги — можливо, хтось помітить його і підбере. Так буде безпечніше для нас самих.

Вони перенесли іноземця, який шалено пручався, за насип і поклали його біля самого шляху, а самі вирішили звернути з дороги і просуватися далі навпростець пустелею. Іван підняв із землі побитого хлопчика і присів навпроти нього.

— Можеш іти додому, цей кровопивця більше тобі не зашкодить, принаймні найближчим часом.

— Ні, туди