Читати книгу - "Нездоланний"

– Що вам треба?

Чоловік здійнявся на ноги та відповів:

– Час виїзду було змінено.

– На котру годину?

– На тепер.

Ричер не бачив його раніше. Великі руки, широкі плечі, порубцьоване обличчя, одяг увесь укритий брудом. Якимось чином його обрали на роль головного. На роль перемовця. Вибір місцевого зброду, безсумнівно, який дістав загальне схвалення.

Ричер запитав:

– Як вас звуть?

Чоловік нічого не відповів.

Ричер сказав:

– Це досить просте запитання.

Жодної відповіді.

– Ваше прізвище Малоні?

– Ні, – відповів чоловік із якоюсь сумнівною ноткою в голосі. Наче це запитання видалося йому безглуздим.

Ричер запитав:

– Чому це місце називається «Материним Спочинком»?

– Я не знаю.

– Зачекайте внизу. Ми вийдемо, коли будемо готові.

Чоловік відповів:

– Ми будемо чекати тут.

– Унизу, – повторив Ричер. – У вас є два шляхи там опинитися. Одним із них буде політ головою через поручні. Вибір за вами. Мені подобаються обидва.

Унизу стояв одноокий портьє з поглядом, спрямованим догори. Їхні валізи перенесли ближче до авто. Тепер вони стояли поруч біля дверцят багажника. Чоловік із великими руками та брудним одягом скорчив гримасу: якоюсь мірою це було знизування плечима, якоюсь мірою кивок, а може, й насмішка. А тоді він сказав:

– Гаразд, маєте п’ять хвилин.

– Десять, – відповів Ричер, – ось скільки нам знадобиться. Не проти? І не підіймайтеся сюди більше.

Чоловік зафіксував свій погляд на ньому, наче робив йому виклик. Ричер запитав:

– Чим ви заробляєте на життя?

Чоловік відповів:

– Я вирощую свиней.

– Усе життя?

– З юних років.

– На одному й тому ж місці?

– Майже.

– Не служили?

– Ні.

– Я так і думав, – відповів Ричер. – Ви змусили нас приступати до дій. Дуже нерозумно з вашого боку. Тому що тридцять хлопців не важать ані грама, якщо вони підіймаються сходами по двоє. Ви знаєте, що в нас є зброя. Ми могли постріляти вас, як білок. Зі шлакобетонної будівлі, наприклад. Яку ви не зможете пошкодити, хіба що у вас є заряджений гранатомет, а я думаю, що у вас його нема. Тож не підіймайтеся сюди знову. Особливо на чолі групи.

Чоловік нічого на це не відповів, тому Ричер відступив на крок назад та зачинив у нього перед носом двері.

Ченґ сказала:

– Якщо ми хочемо вибратися звідси живими, я б не радила вам налаштовувати їх проти нас.

– Тут я з вами не згоден, – відповів Ричер. – Бо щойно ми поїдемо, вони почнуть самі ставити собі запитання. Вони повернуться? Це стане темою масштабної дискусії. Якщо ж ми будемо поводитися м’яко та покірно, вони знатимуть, що ми прикидаємося. Краще запевнити їх у тому, що їхній наїзд спрацював.

– Так і є. Як ви і сказали, нам іще нічого не відомо.

– Дещо нам таки відомо. Я сказав, що ми не знаємо достатньо.

– А що тоді ми знаємо?

– Ми знаємо, що портьє щойно зробив телефонний дзвінок, щоб доповісти про цю ситуацію. Він сказав своєму босові, що ми поїдемо до одинадцятої, але ця відповідь його не задовольнила. Компроміс для нього просто неприйнятний. Він хотів, щоб ми поїхали просто зараз. Ось тому з’явилося ще десятеро хлопців із вимогою. З вимогою, яку ми не зрозуміли минулої ночі. Бо минулої ночі нас зустрічали із розпростертими обіймами. То що ж змінилося?

Ченґ відповіла:

– Жінка в білому.

– Саме так. Той самий чоловік, який хоче, щоб ми негайно звідси поїхали, не хотів нагнічувати ситуацію, поки вона була на території. Але зараз її немає, тож усе повернулося на свої місця.

– Хто вона така? І куди вона поїхала?

– Ми цього не знаємо. Ми також нічого не знаємо про чоловіка в костюмі. Крім того, що вони відіграють якусь важливу роль у цій справі. Врешті-решт, усі повинні були поводитися якнайкраще, поки ці люди були тут. Я бачив, як портьє прибирав перед тим, як за чоловіком мала приїхати машина. Він виставив усі стільці в ідеально рівний ряд до того, як чоловік зміг би все це побачити в денному світлі.

– Вони точно