Читати книгу - "Обережно: міфи!"

назва — «Древнерусская народность» — красномовно окреслює царину домагань автора. Однак для обґрунтування згаданої концепції історик, який у попередніх свох працях (1982. — с. 58) визнавав відсутність археологічних доказів просування слов’ян з Вісло–Одерського угруповання до «кривичів басейну Великоїй Псковського озера», наводить (1999. — с. 116) «предмети провінційноримського походження» (залізні остроги з гострими конічними шипами, залізні бритви, пінцети, двошипні втульчасті наконечники, кам’яні жорна тощо), які, за визнанням самого автора, «не є етнічними індикаторами». До того ж більшість з них до цього Сєдов зараховував (Залізняк, 2000) до ознак міграцій слов’ян на Верхнє Подніпров’я не з заходу, а з півдня...

Та навіть без аналізу видимих вад пропонованої знаними істориками схеми, яка, по суті, є підновленим варіантом усе тієї ж «звичайної схеми “русскої” історії» і слугує тій же ідеологічній меті, можемо констатувати: корабель російської історичної науки вкотре намагається скоригувати свій курс. Однак поки що спостережувані еволюції корпусом, на жаль, не надто переконують у щирому бажанні російських істориків вивести його на чисту воду.

Головною метою згаданого інтерв’ю академіка В. Яніна відомому московському часописові було, як видається, бажання дати рішучу відсіч новітнім, переважно доморослим, «реформаторам» історії», їх «спекуляціям на історії», найперше — академікові–математику А. Фоменку, який написав «Новую хронологию Руси», де, зокрема, “секвестрував” років на чотириста» й російську історію.

Не маючи жодного наміру устрявати в цю суперечку «гігантів РАН», все ж зазначимо, що академік Фоменко — зовсім не перший серед тих, хто насмілився «секвеструвати» офіційний вік російської держави. Наприклад, відомий російський історик, академік М. Любавський (1860–1936), слушно наголошуючи, що «основною державною територією великоруської народності є територія Московської держави», чітко визначав і період утворення цієї держави, віднісши «момент зародження» її до XIV ст., а «момент остаточного створення» — «приблизно на половину XVI ст.» (Любавский, 1929. — с. 12).

Та й різні радянські енциклопедії, як наголошувалося вище, зафіксували таку ж позицію офіційної історичної науки того періоду. Тож реформатор–математик Фоменко, як видається, не надто схибив тут у арифметиці...

8. Міф про «єдиний народ», себто про цілковиту спорідненість «великоруського» та «малоруського» етносів

Неспроста ідеологи Російської імперії «з метою боротьби проти українців» рекомендували саме «доводити тотожність великоросів з українцями» (Кучерук, 1991). Подібними «теоріями» Москва всіляко намагалася обґрунтувати «природність» своєї експансіоністської політики в Україні. Фактично, вони ставали ідеологічними засадами проголошення єдності та неподільності Російської імперії. Від згаданої «тотожності» адепти «єдинонеподільності» цілком «логічно» переходять до встановлення «тотожності та спадкоємного зв’язку московської й київської державної влади». Останнє, наголошував визначний російський історик О. Прєсняков (1918. — с. 1–8), уже посіло у великоруській історіографії узвичаєне місце «історичної аксіоми». «“Аксіома” ця, — пояснює він, — була застосована московською владою... для обгрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюрикового роду», тобто створювала видимість «законності» неперебутнім брутальним посяганням Москви на українські землі, крила в собі реальну загрозу для українського народу.

А чи були взагалі бодай якісь підстави, окрім згаданих ідеологічних намагань, говорити про оту «тотожність»? Навіть поверхневе ознайомлення з наявними науковими даними незаперечно свідчить — жодних. Навпаки, ше С. Соловйов наголошував (1989. — с. 189) на відмінності «природою своєю», тобто на «відмінності у характері північного і південного народонаселення», що, акцентує знаний історик, «виявляється помітно в джерелах». Ба більше — його сучасник, визначний данський літературознавець Г. Брандес (1911. — с. 115), вважав малоросів та великоросів «різко відмінними одна від одної народностями».

А такий визначний знавець української душі, як О. Довженко, щиро вважав, що «українець зовсім не так, як росіянин, сприймає світ». Він звертав увагу на те, що «Гоголь все життя писав по–російськи, та за складом мислення й внутрішньою суттю залишався українцем» (Муратов, 1995). На цьому ж наголошував майже століття тому і відомий дослідник гоголівського стилю професор Й. Мандельштам (1902. — с. 197): «Усі твори Гоголя носять сліди його основного світогляду, яке вирізняє Гоголя від інших... внаслідок того, що він підтримується мовою його батьківщини — малоросійською». До речі, про безсумнівну «малороськість» Гоголя наголошував і той же Г. Брандес, і навіть такий загальновизнаний знавець російської мови, як В. Даль. А сам Гоголь вважав український народ «дуже відмінним від росіян» і таким, що «дихав вільністю й молодецьким козацтвом та хотів пожити своїм життям», однак у Росії, на думку видатного письменника, «йому загрожувала втрата національності» (1952. — с. 83–84).

«Цілковиту відрубність москвинів за часів їхнього формування від українців, — зазначав у своїй книзі, написаній у 1943 р., Ю. Бойко (1992. — с. 40–41), — стверджують московські вчені Прєсняков, Любавський, Смирнов тощо... Московський історик П. Мілюков пише: “трудно було б шукати наших предків, як це робили московські історики–націоналісти, між кочовими племенами російського півдня (цебто України. — прим. Ю. Б.) ...там відбувалися інші процеси, і московська національна традиція — навіть і несвідомо — туди не доходить”». Та, фактично, нічому було й доходити, оскільки, «не маючи власних культурних та державотворчих традицій, москвини переймали їх від нас, з України. Так перейняті були наші книги, наші поетичні легенди (див. думку В. Бєлінського, В. Пассека, інших російських істориків щодо безперечної «українськості» «Слова о полку Ігоревім», «руських билин», казок тощо. — М. Л.), цілий ряд особливостей нашої матеріальної культури. Доходило до того, що переймано навіть назви наших міст (Володимир, Галич тощо). Москвинам здавалось, що коли вони запозичать з України зовнішній вигляд її культури, то це піднесе їхню молоду державність на рівень могутности Київської Руси. Тому у Володимирі–Суздальському з’являються Золоті Ворота, річка Либедь тощо». Важливо зазначити, що предки нинішніх москвинів у жодній мірі не були співтворцями культури і цивілізації Київської Русі, оскільки, як наголошує згадана В. Новодворська (1993), «на Півночі виковувався інший національний характер», відмінний від руського.

Воно й не дивно, адже, як наголошував відомий російський історик академік М. Покровський (1943), в процесі підкорення лісових племен