Читати книгу - "Інтерв’ю з колоритним дідом"

— Справжні мужчини тут дефіцит! — по ліву руку Остапа вмостилася струнка брюнетка.

— Ах, вперше бачу зблизька живих селян! — стріпнула білою гривою світська левиця і присунулася до Іраклія.

— Ах, милі наші пейзанчики! — кліпнула чорними віями емансиповаиа пантера і присунулася до Остапа.

— Але ж ваші чоловіки...— почав Іраклій.

— Ах, не нагадуйте нам про тих архівних кажанів! — закотила очі блондинка, переміщуючи обручку на ліву руку.

— Нас рятують від них тільки курорти! — пустила бісики брюнетка, дублюючи комбінацію з обручкою.

— Джентльмени! Є пропозиція махнути в шашличну на Ріцу! — проголосила левиця.

— Зловимо кайф! — підтримала пантера.— У вас є машини?

— Є! — сказав Остап.— У нього «Сакартвело».

— Є! — сказав Іраклій.— У нього «Колос».

— Ура! — піднесли келишки дами.— Вип’ємо за свято, яке завжди з нами!

— Хемінгуея на них нема,— шепнув русявий.

— Його,— кивнув чорнявий,— Ернеста...

Між керівником і підлеглими встановилися сердечно-інфарктні стосунки.

Його чоло увінчали фіговим листком.

«Точність — ввічливість королів». Спробуй до них запізнитися!

Впав у щасливе дитинство.

Демагог — той же Демосфен, тільки камінці у нього за пазухою.

Чи не забагато тих, хто тримає камінь за пазухою, випливають на поверхню?

На Парнас прагнуть навіть ті, хто досяг Олімпу.

Оповідання для маленьких читачів

Я отримав надзвичайне завдання.

Нервував — ввижалися мені джунглі, дзижчання комариних ескадрилей, орди кропиви, навальний наступ грибів-поганок. З-під кожного куща зиркали у біноклі вовчиська у футболках з емблемами-черепами. І чи листя шелестіло, чи сіроманці перешіптувались:

— Отаке худе, не першої свіжості — нам на обід? Що в нас — дієтична їдальня? Знову кістки гризти?

Я застогнав:

— Зозуле, зозуле, скільки років маю жити?

Зозуля прокувала п’ять разів, і я зрозумів, що сон скінчився. То була зозуля з мого старовинного настінного годинника, і прокувала вона п’яту ранку. Я зіскочив з ліжка, начепив окуляри і привів себе у бойову готовність: взяв до рук бамбукову палицю, а на пояс повісив плетений кошик.

«Прощавай, Києве!» — сказав подумки і вийшов у невідомість. Спочатку був трамвай. А потім його швидка сестричка — електричка домчала мене до маленької станції, що губилася серед старезного таємничого лісу.

О цій порі перон був порожнісіньким. Але я хоробро зіскочив з бетону на лісову стежину. Займався сонячний червневий ранок.

— Кар! Кар!—спікірували на мене якісь чорні тіні. Я сахнувся, засіпався серед кущів, що мовчки оточили мене. Тіні шугнули кудись угору і зникли. Вовки, на щастя, теж не з’явилися.

Я хвацько підбив ногою велетенського мухомора і рушив у гущавину.

— Стій, блідолиций! — нараз бабахнуло просто з неба.

Мої коліна без мого дозволу — самі! — затремтіли. Посоловілі очі закотилися під лоба... І тут я побачив на

дубовій гілляці аж чорного від смаги маленького індіанця з луком, стрілами і... і в піонерському галстуку!

— О Чингачгуку, дитя природи! — проспівав я.—Хай стріли твої без промаху вражають мерзенних браконьєрів! А перед тобою блідолиций брат твій — Соколині Окуляри.

— А звідки тобі відомо, що я Чингачгук? — грізно запитав лісовичок.

— Тільки Чингачгук здатний вийти на охорону лісів о шостій ранку! — проказав я солодким голосом.

— Мене звуть Митько, а на прізвисько я справді Чингачгук,— подобрішав індіанець.

«Лестощі — велика сила!» — подумав я і перестав тремтіти.

— Показуй, блідолиций прибульцю, чи не ховаєш кресало й пилку, капкан і сильце?!

— О володарю лісів, лицарю навколишнього середовища!— скиглив я.— Мій кошик порожній, як голова двієчника. Маю надзвичайне завдання від дівчинки, котра носить червоний галстук, як і ти, о засмаглий і добрий!

— Яке завдання?

— Добути хоч пригорщу лісової ягоди — суниці.

— А чому не з’явилася сама?

— Вона тяжко хвора, о безстрашний Дмитре Чингачгуковичу!

Тоді інша річ! — сказав володар лісів і лицар навколишнього середовища.

Дозволь, о засмаглий і мудрий, заглибитися в нетрі ввіреного тобі лісу!

— Покуняйте на пероні з годину! — наказав лицар навколишнього середовища і володар лісів.

— Нащо?

Я принесу суниці моїй бідній, хворій, блідолицій сестрі

— Ні! —відрубав я —Маю знайти цілющу ягоду сам. Бо інакше ніколи не читатиме дівчинка моїх казок про добрих звірят і добрих людей.

— Ви письменник? — з повагою запитав лісовичок, ховаючи стріли до сагайдака.

— Член Спілки письменників,— чесно зізнався я.

— А яка різниця — член Спілки письменників чи просто письменник? — здивувався Митько Чингачгук.

— Тут така справа,— знітився я.— Візьмімо, наприклад, Чехова чи Руданського...

— То були великі письменники! — вчительським голосом проказав індіанець.

— Так, великі, звичайно, великі,— плутався я,— а членами Спілки письменників вони не були...

— Погано! — взявся за стрілу лісовичок.

— Що погано?

— Погано, що серед вас нема Чехових та Руданських.

— Ми виправимося...— сплів я дурницю, опустивши очі долу.

— Не виправитесь! — жорстко сказав засмаглий і мудрий.

— А-а... А ти як вчишся? — викручувалися Соколині Окуляри, тобто я.

— Належно! — відчикрижив лісовичок.

— На чотири і п’ять? — поставив хитру пастку я, тобто Соколині Окуляри.

— Мають місце окремі граматичні помилки,— педагогічно відповів Чингачгук.

— Великі?

— І чого ото базікати, коли хвора дівчинка чекає на суниці? Кроком руш!

— Єсть!

— Стій!

Я завмер з піднятою ніженькою сорок п’ятого розміру.

— Затям, Соколині Окуляри, що суниця любить узбіччя доріг, сонячні галяви з папороттю й листям конвалій, сухі узвишшя й видолинки побіля сосон та дубів. А ще любить суниця, щоб низько вклонялися їй...

— Спасибі тобі, о засмаглий і мудрий!

— Чи дуже хвора моя блідолиця сестра?

— Дуже, Митю.

— Тоді слухай лісову таємницю. Побачиш на стежці криницю, а праворуч від неї хащі, куди звір не йде і птиця не летить. Сміливо рушай туди. Орієнтирами будуть берізки. Вони виведуть тебе по естафеті на пагорб з військовим укріпленням — дзотом. А за дзотом відкриється тобі лісова таємниця — Велика Сунична Галявина.

— Може, підемо разом, о хоробрий і добрий?

— Ні, дядьку Соколині Окуляри, у Чингачгука свої стежки!

І Митько зробив відчайдушний стрибок з дубової гілки у зарості ліщини і зник, ніби його й не було.

Чомусь засмучений, я пішов стежиною. Ліс розспівався наді