Читати книгу - ""Лахтак""

цього острова, і тут крига розчавила шхуну. Екіпаж у складі дванадцяти чоловік висів на острів. У північно-західній частині острова вони влаштували табір, збудували невеликий будинок і поставили намети. Під час загибелі шхуни їм пощастило врятувати харчі й одяг, а також шлюпку. Тепер вони чекали літа, щоб рушити пішки або шлюпкою на південь.

Лейте, слухаючи оповідання норвежця, переказував його товаришам.

Вчора норвежці вирішили, незважаючи на полярну ніч, вийти пополювати. Матрос-мисливець Ерік Олаунсен зійшов на кригу й одбився від них. Коли місяць зайшов, вони запалили вогонь, щоб показати йому дорогу. Несподівано побачили одвітний вогонь і ракети.

Кар в свою чергу докладно поінформував норвежця про пригоди «Лахтака» і запропонував з'єднатись, щоб спільними силами вирватись з крижаного полону.

Норвежець коротко й сухо подякував.

Одночасно з'ясувалося, що у норвежців теж немає радіостанції.

Після короткого відпочинку Ларсен та його супутник попрощалися з екіпажем «Лахтака» і зникли в темряві. Стьопа не вийшов на палубу їх проводити: він сидів біля матроса-мисливця Еріка Олаунсена.

Частина третя
ЕЛЬГАР
Розділ І

Світанки довшали. З одинадцятої години ранку на небі зникали зорі. Моряки нетерпляче чекали сонця. Полярна ніч кінчалася.

Навесні в Арктиці лютують найдошкульніші морози, але, сподіваючись сонця, екіпаж «Лахтака» на них уже не зважав. Стомлені темрявою люди раділи морозяним світанкам.

І ось, нарешті, прийшов довгожданий день. Це було на початку березня. Кар заздалегідь попередив, що того дня, якщо стоятиме ясна погода, вони побачать сонце.

Перед полуднем на палубі зібралася вся команда «Лахтака». Ерікові Олаунсену теж допомогли вийти з кубрика. Це вперше після хвороби він вийшов на палубу. Норвежця посадили на ящик з-під тросів. Він вдихав свіже повітря і чекав радісної події: сходу сонця. Олаунсен виглядав мужньою людиною років сорока. Обличчя в нього заросло бородою. Хутряна шапка зсунулася на чоло, і з-під неї дивились тверді і, безперечно, чесні очі. Впадала в око схудлість цієї людини.

Біля норвежця стояв Стьопа. Він, не відриваючись, стежив за обрієм.

Кар і Запара на капітанському містку готувались до астрономічних спостережень.

Торба зібрав решту моряків навколо себе і весело розповідав напіванекдотичну пригоду — як він і його приятелі продавали в якомусь порту ведмедя:

— Плавав я тоді на маленькому криголамі «Свистун». Улітку стояли ми в ремонті. І от на другий чи на третій місяць, — говорив поважно й неголосно механік, — команда підводного човна, що стояв у доку поруч «Свистуна», запросила нас на вечірку. Там наші хлопці розійшлися, почали виступати з промовами. От один і каже: «Взаємно запрошуємо наших господарів наступного вихідного дня до себе в гості». Всі заплескали в долоні, закричали «ура». Підводники подякували й обіцяли прийти.

Вернулись ми на «Свистун» і другого ранку почали думати про зустріч з підводниками. Грошей тоді ми мали тільки що на цигарки. А треба ж почастувати, вечерю зробити таку, щоб довго гостинність нашу пригадували й іншим розповідали. Судком теж грошей не мав. А на берег, у комітет, не ходили, бо прорив у нас був, і через те незручно в такий момент просити.

Плавав з нами на криголамі молодий рудий ведмідь. Під ту скрутну хвилину вирішили ми ведмедя продати. Вибрали двох продавців: одного кочегара та одного матроса і послали з ведмедем на берег. Хоч і шкода було розставатися з рудим, але іншого виходу не бачили.

Незабаром повернулись наші продавці без ведмедя, але з грішми. Ну, добре. Аж ось за якусь годину після їх повороту чуємо на палубі галас. Вискакуємо, а то матроси й кочегари радісно кричать, а серед них поважно з боку на бік перевалюється наш рудий. На шиї у нього мотузок, і кінець по палубі волочиться. Виходить, утік наш Михайло від свого нового хазяїна і назад повернувся. Зметикували ми тоді: можемо так без кінця рудим Михайлом гендлювати.

Повели його знову на продаж. На цей раз і я пішов. Вийшли на базар, де собаками торгують. Як побачили собаки нашого рудого, то такий гармидер зняли, що прибіг базарний комендант і прогнав нас звідти. Перейшли ми тоді у той ряд, де живу птицю продають. З одного боку півні співають, гуси ґелґочуть, а з другого — якісь дідки ходять та канарок у клітках пропонують. Стоїмо ми з нашою «птицею». Підходить височезний громадянин з величезним животом, у зеленому піджаку і синьому картузі. Оглядає нашого рудого й купує. Заплатив, потягнув за мотузок і подався. Ведмідь охоче за ним побіг. А ми теж слідом… Цікаво, чи вирветься рудий, чи ні. Проминули базар, пройшли двома провулочками, перейшли через сквер, де няньки з дітьми сидять, і спинилися на центральному міському майдані. За ведмедем юрба хлопчаків біжить. Та тільки-но задзеленчав трамвай, пробігаючи повз нашого покупця, як рвонув рудий з усієї сили вбік! Його новий хазяїн беркицьнув на тротуар і випустив з рук мотузок. Хлопчаки, що йшли за ведмедем, з верещанням кинулися врозтіч. Рудий, тікаючи, штовхнув якусь громадянку з парасолькою в руках. Громадянка випустила парасольку і з страху зарепетувала не своїм голосом. Рудий, очевидно, злякався і наддав пари. Мчить. Народ на вулиці жахається, кидається на всі боки, міліціонер свистить, а ми регочемось, наче в кіно Ігоря Ільїнського або Пата і Паташона дивимось. За хвилину рудий зник з наших очей. Повернулись ми на пароплав, застаємо нашого Михайла дома. Минуло трохи часу, і повели ми його втретє продавати…

— Гей, хлопці! — крикнув з містка Кар. — Сонце сходить!

Всі одвернулись від Торби і вп'ялися поглядами в обрій. Над краєм крижаного