Читати книгу - "Вибрані твори"

та й відійти. Коли Старцев намагався заговорити навіть з ліберальним обивателем, наприклад, про те, що людство, хвалити бога, йде вперед і що згодом воно обходитиметься без паспортів і без смертної кари, то обиватель дивився на нього скоса й недовірливо і запитував: «Виходить, тоді кожен може різати на вулиці кого завгодно?» А коли Старцев у товаристві, під час вечері або чаювання, говорив про те, що треба працювати, що без праці жити не можна, то кожен вважав це за докір і починав сердитись та настирливо сперечатися. При всьому тому обивателі не робили нічого, анічогісінько, і не цікавились нічим, і ніяк не можна було придумати, про що говорити з ними. І Старцев уникав розмов, а тільки закусував і грав у вінт, і коли заставав в якому-небудь домі родинне свято і його запрошували до столу, то він сідав і їв мовчки, дивлячись у тарілку; і все, що в цей час говорили, було нецікаве, несправедливе, безглузде, він почував роздратування, хвилювався, але мовчав, і за те, що він завжди суворо мовчав і дивився в тарілку, його, прозвали в місті «поляк надутий», хоч він ніколи поляком не був.

Від таких розваг, от як театр і концерти, він ухилявся, але зате у війт грав щовечора, години по три, з насолодою. Була у нього ще одна розвага, в яку він втягнувся непомітно, потроху, це — вечорами виймати з кишень папірці, добуті практикою, і, траплялось, папірців — жовтих і зелених, від яких пахло духами, і оцтом, і ладаном, і ворванню, — було понапихувано по всіх кишенях карбованців на сімдесят; і коли збиралося кілька сотень, він відвозив у «Товариство взаємного кредиту» і клав там на поточний рахунок.

За всі чотири роки після від’їзду Катерини Іванівни він був у Туркіиих тільки двічі: на запрошення Віри Йосипівни, яка все ще лікувалась від мігрені. Щоліта Катерина Іванівна приїжджала до батьків у гості, але він не бачив її ні разу; якось не випадало.

Та от минуло чотири роки. Одного тихого, теплого ранку в лікарню принесли листа. Віра Йосипівна писала Дмитрові Іоничу, що дуже скучила за ним, і просила його неодмінно відвідати її і полегшити її страждання, і, до речі ж, сьогодні день її народження. Внизу була приписка: «До маминого прохання долучаюсь і я. К.».

Старцев подумав і увечері поїхав до Туркіних.

— А, здрастуйте, будь ласка, — зустрів його Іван Петрович, усміхаючись самими тільки очима. — Бонжурте.

Віра Йосипівна, вже дуже постаріла, з білим волоссям, потиснула Старцеву руку, манірно зітхнула і сказала:

— Ви, докторе, не хочете розважити мене, ніколи в нас не буваєте, я вже стара для вас. Та от приїхала молода, може, вона буде щасливіша.

А Котик? Вона схудла, зблідла, стала вродливіша й стрункіша; але це вже була Катерина Іванівна, а не Котик; вже не було колишньої свіжості і виразу дитячої наївності. І в погляді, і в манерах було щось нове — несміливе й винувате, наче тут, у домі Туркіних, вона вже не почувала себе вдома.

— Скільки літ, скільки зим! — сказала вона, подаючи Старцеву руку, і було видно, що в неї тривожно билося серце; і, пильно, зацікавлено дивлячись йому в вічі, вона продовжувала: — Як ви поповнішали! Ви засмагли, змужніли, але загалом ви мало змінились.

І тепер вона йому подобалась, дуже подобалась, але чогось уже не вистачало в ній, або щось було зайве, — він і сам не міг би сказати, що саме, але щось уже заважало йому почувати, як колись. Йому не подобалась її блідість.

Новий вираз обличчя, квола усмішка, голос, а трохи згодом вже не подобалось вбрання, крісло, в якому вона сиділа, не подобалось щось у минулому, коли він трохи не одружився з нею. Він згадав про своє кохання, про мрії та сподіванки, що хвилювали його чотири роки тому, — і йому стало ніяково.

Пили чай із солодким пирогом. Потім Віра Йосипівна читала вголос роман, читала про те, чого ніколи не буває в житті, а Старцев слухав, дивився на її сиву, гарну голову і чекав, коли вона скінчить. «Нездара, — думав він, — не той, хто не вміє писати повістей, а той, хто їх пише і не вміє приховати цього».

— Непоганецьки, — сказав Іван Петрович.

Потім Катерина Іванівна грала на роялі шумливо й довго, і, коли скінчила, їй довго дякували і захоплювались, лею. «А добре, що я з нею не одружився», — подумав Старцев.

Вона дивилась на нього і, очевидно, ждала, що він запропонує їй піти в сад, але він мовчав.

— Давайте ж поговоримо, — сказала вона, підходячи до нього. — Як ви живете? Що у вас? Як? Я всі ці дні думала про вас, — продовжувала вона нервово, — я хотіла послати вам листа, хотіла сама поїхати до вас в Дяліж, і я вже вирішила поїхати, але потім роздумала: бог знає, як ви тепер до мене ставитесь. Я з таким хвилюванням чекала на вас сьогодні. Ради бога, ходімо в сад.

Вони пішли в сад і сіли там на лаву під старим кленом, як чотири роки тому. Було темно.

— Як же ви поживаєте? — спитала Катерина Іванівна.

— Нічого, живемо потрошку, — відповів Старцев.

І нічого не міг більше придумати. Помовчали.

— Я хвилююсь, — сказала Катерина Іванівна і затулила руками обличчя, — але ви не звертайте уваги. Мені так гарно дома, я така рада бачити всіх і не можу звикнути. Скільки спогадів! Мені здалось, що ми будемо розмовляти з вами аж до самого ранку.

Тепер він бачив близько її лице, блискучі очі, і тут, у темряві, вона здавалась молодшою, ніж у кімнаті, і навіть ніби повернувся до неї її колишній дитячий вираз. І справді, вона з наївною цікавістю дивилась на нього, наче хотіла ближче роздивитися і зрозуміти того, хто кохав її