Читати книгу - "Чорний лабіринт"

— Угу, — Віллі мотнув рудими патлами і всміхнувся. Він любив брата палкою любов'ю і для нього готовій був бігти не те що на Терезієнштрасе, а на край світу.

— Про те, що я вдома, — Ютті ні слова. Ну, біжи.

Віллі схопив записку, сунув її в свою бездонну кишеню і побіг. Грюкнула хвіртка, простукотіли асфальтом черевики. Манфред зайшов до кімнати.

Опустивши голову на руки, біля стола сидів Хорст. Гізела поправляла перед люстром зачіску. В неї було гарне каштанове волосся. Спереду вона укладала його у високий валик. Це надавало її трохи загостреному, але привабливому обличчю гордого виразу. Взагалі Гізелу можна було б назвати красивою, якби не ця гордовита, холодна зверхність, що з роками все більше позначала її натуру. Навіть зараз, прийшовши в чужий дім за таких скрутних обставин, вона все ж залишилась Гізелою фон Глевіц. Досить було їй трохи заспокоїтись, і зелені очі одразу замерзли, важкі підфарбовані вії прикрили їх до половини, ніби щитами.

«Їй, власне, ніщо не загрожує, — думав Манфред, — ну, полає батько, дасть ляпаса, і все. А Хорстові важкувато. Він взагалі непоганий хлопець». Колись у школі вони навіть дружили. Дружба у них була хороша, чесна. Та потім між ними став Гуго, і Хорст змінився. Але який з нього аферист, фальшивомонетчик, Манфред ніяк не уявляв. Вигляд у Хорста жалюгідний. Заплутався, влип, як чорт у смолу.

— Іди вмийся. Я принесу бритву, побриєшся.

Хорст встав і пішов до ванної кімнати. За хвилину туди зайшов Манфред.

— Що думаєш робити далі?

Хорст підставив під кран руки.

— Не знаю. Все сталося так несподівано. Я не встиг навіть подумати. Треба тікати, але куди? В Німеччині заховатися від гестапо можна тільки в могилі.

— Тікай за кордон.

— Жартуєш, — Хорст скривився, ніби в нього боліли зуби.

— Ні, я серйозно. Твій рідний батько, здається, був родом із Італії. Хіба там у нього нікого не залишилося?

— Батько говорив колись, що в Генуї у нього живе сестра, але я її ніколи не бачив. Чезаріиа Бенедетті. Та й адреси не знаю.

— Нічого, знайдеш. Кордон поки що відкрито. Машиною за три години будеш в Больцано. А там і до Генуї недалеко.

— А потім?

— А потім? Перемелеться. Повернешся. Все може змінитися раніше, ніж ми сподіваємось.

— Що мені з того, як моє ім'я, честь спаплюжено.

— Ще буде час, Хорсті, коли за нинішні поняття про честь будуть розстрілювати. Мені жаль тебе. Ти міг би стати порядною людиною. Ну, хто ти для них, для Гуго, для фон Глевіца, навіть для Гізели?

— Гізелу не займай. Вона мене любить.

— Не вірю. Грається вона в любов з тобою. Романтика їй спати не дає, а не ти. Коханець-красень, фальшивомонетчик — це, звичайно, лоскоче нерви.

— Не говори гак, Манфреде. У нас буде дитина.

— Нічого не розумію. Ти її любиш?

— Не знаю.

Манфред дістав сигарету, запалив, глибоко затягуючись димом. А Хорст вів далі.

— Тобі важко зрозуміти мене. Кажучи відверто, я і сам себе не розумію. Все так заплуталось, закрутилось. Ще місяць тому все було ясно. Життя ішло якось само по собі. Школа, університет. У перспективі — диплом доктора права. Все мало свою певну ціну. Навіть думати над цим не було потреби.

— Так, думати нас не вчили. Ми ковтали отруйну слину Геббельса, Гітлера, Мартіна Бормана і вважали, що цього досить, щоб жити на світі. А життя, виявляється, вимагає власної думки від кожного з нас.

У передпокої задеренчав дзвоник. Хорст здригнувся, злякано поглянув на Манфреда.

— Напевне, Марта, вона в цей час повертається з роботи.

Манфред вийшов до передпокою.

— Хто там?

— Це я, — відповів з-за дверей Віллі.

Манфред відчинив двері і побачив Ютту. Брови її злетіли догори, очі сяйнули радістю.

— Здрастуй, Фреді, — вона простягнула йому обидві руки. — Я така рада, що бачу тебе. Ти поранений? — Тінь упала їй на лице. — Дуже болить?

В її великих, ніби клаптики синього неба, зіницях він побачив себе і зніяковів. На фронті він думав про неї, їхав додому — мріяв, до найменших подробиць уявляв собі, як зустрінуться, але ось уже тиждень дома і все зволікав, не наважувався. Чому? Запитував себе не раз і тільки зараз зрозумів причину свого вагання, йому дуже не хотілося побачити її іншою, не такою, як він собі уявляв її там, в окопах.

— Уже переболіло, Ютті, заходь…

Ця зустріч схвилювала обох, у їхніх серцях знову спалахнуло до часу приховане почуття, яке вони берегли одне для одного. Все інше, що за час розлуки встигло поналипати на душі, облетіло враз, мов сухе осіннє листя.

Ютта ступила за поріг.

— А вони там?

— Там.

— От встругнули. Якби ти бачив, що там зараз вдома робиться…

— Уявляю, — всміхнувся Манфред. Він забрав у брата з рук чемодан. — Ти, Віллі, погуляй. Як Марта з'явиться, попередь, що в нас гості.

Вся ця пригода з втечею здавалась Ютті забавною грою: записки, чемодани, гроші — не вистачає лише сорокавосьмизарядного кольта. Проте коли вона побачила брата, їй стало не до сміху.

— Хорсті… Що вони зробили з тобою. — Дівчина підійшла до нього, але не кинулась в обійми, не заплакала, тільки провела тремтячими пальцями по розсіченій щоці.

Хорст узяв її руку.

— Не треба,