Читати книгу - "Чорний лабіринт"

— Ось, одягайся, — Ютта розкрила покладений в стілець чемодан, — костюм, сорочка, краватка, черевики і плащ. Я тільки зібрала все, а тут як ускочить твій вельмишановний Гугенот, а за ним професор. Як закричать у два голоси: «Зганьбила, в багно втоптала фамільну честь фон Глевіців! Де вона?» Мати божиться, що вас і в очі не бачила. А вони не вірять. Тупають на неї ногами. Перевернули в домі все, всі закутки обшарили. Гуго, так той навіть на горище видерся. Вони бігають, а мати спокійно підійшла до свого бюро, взяла з каси пачку грошей і засунула мені в кишеню. «Передавай, — каже, — привіт. Батько побіситься та й перестане, а вони нехай щасливі будуть..» Ну, я повз гаражі, до паркана, перекинула чемодан Віллі і сюди. От і все, — розвела руками Ютта. Глянула на Гізелу, на Хорста і додала з несподіваним сумом: — От коли б мене хто-небудь украв…

— Ти як той курячий дощ, Ютті: і сонце, і злива заразом, — Хорст згріб одежу і вийшов у ванну кімнату переодягтись.

— Давай гроші, — сказала Гізела.

Ютта передала їй пачку грошей. Гізела ретельно перелічила банкноти і поклала до своєї сумочки. Манфред дивився на неї і думав: «Нелегко доведеться бідоласі Хорсту. Як не схожа вона на Ютту. Небо і земля».

До кімнати зайшов Хорст, чисто виголений, в спортивному картатому костюмі з перекинутим через плече плащем. Піджак висів на плечах трохи мішкувато, комір сорочки був занадто широкий, але, незважаючи на все те, вигляд у нього був досить пристойний. Так одягаються баварські туристи, виїжджаючи на своїх «фольксвагенах» на середземноморську Рів'єру. Хорст причісував мокре волосся. Широке пасмо сивини біліло над лобом, скроні вкрилися свіжою памороззю.

Гізела підійшла до Хорста, вийняла пудреницю.

— Трошки шрам і синяки запудрю.

— Гізі, мені доведеться взяти твою машину, не заперечуєш? Чекати більше нічого. До ночі можуть перекрити всі виходи з міста. Ти як гадаєш, Манфреде?

— Пробирайся глухими вуличками на Перлах, Розенгейм, Інсбрук… Трохи далі, зате безпечніше.

— Ти береш тільки машину? — Гізела ткнула пуховичком у пудреницю і підвела на Хорста холодні очі.

«Як вона зараз схожа на Гуго», — подумав Манфред.

— Тобі краще залишитися, Гізі. Хто знає, що мене чекає попереду. Так, ти повернешся додому і скажеш, що я украв машину. Вся вина ляже на мене. А якщо нас піймають разом, уявляєш, який буде скандал.

— Додому я не повернуся.

— Гізі…

— Я їду з тобою!

— Слухай, у мене нема часу сперечатися. Скажуть, що я шантажист, що я викрав тебе.

— Нехай кажуть, що їм заманеться. Ось Ютта, Манфред — вони свідки, я їду по своїй волі. А додому я напишу такого листа, що вони одразу прикусять язика.

Хорст знизав плечима.

— Як знаєш.

«Кінець кінцем, — думав він, — вона не маленька. Професор недовго сердитиметься. Газети покричать та й забудуть. А для нього Гізела може стати в пригоді. Того, що дала тітка Сабіна, вистачить не надовго. А в Глевіца грошей кури не клюють. Правда, дитина… Ет, буде видно. Зараз треба думати про те, як вискочити звідси. А там, коли що, Гізелу можна і назад відправити».

Хорст підійшов до Ютти.

— Прощай, сестричко. Передай тітці Сабіиі, що я ніколи не забуду її доброти.

Ютта кинулась до нього, обвила шию руками.

— До зустрічі, Хорсті. Не забувай нас.

Хорст подав руку Манфредові.

— Спасибі. Я твій боржник довіку.

— Хай щастить вам, Хорсті…

Вони потиснули один одному руки.

Надворі уже сутеніло, коли блакитна «іспано-сюїза» випурхнула з воріт, перескочила Графіндерплац і зникла за рогом на Фріденштрасе. Манфред і Ютта підійшли до хвіртки. Над ними височіло вечірнє небо. Десь з глибини його падали на землю приглушені звуки симфонії міста. Прошелестів насипом зелений експрес, пометляв над вагонами білою гривою диму, моргнув червоним вогником і пропав, ніби розтанув у синій тіні Швабської Юри. Тільки з неба ще довго падали його призивні перестуки, мов таємничі ритми незвіданих доріг.

— Часто серед ночі я прислухаюся до цих звуків, — тихо сказала Ютта, — і мені хочеться зірватись і бігти…

— Куди? — запитав Манфред.

— Куди завгодно, аби тільки далі від багна, в якому ми живемо.

Вона закинула голову і дивилася в небо. Ніколи він ще не бачив її такою красивою. Сині очі світилися таємничим вогнем, губи розтулилися, ніби вона хотіла поцілувати зорі, що проступали на небі, мов срібне ластовиння. Зараз вона була кращою за ту біляву синьооку Ютту, яку він уявляв в окопах Росії. Та була ще зовсім дитиною…

На землю спускалася ніч. У рожевих сполохах останнього промінну, на заході плавали білі верхи далеких гір.

— Я проведу тебе, Ютті.

Вона мовчала. Манфред прочинив хвіртку. Дівчина якось нехотя рушила з місця і пішла до насипу. Він наздогнав її, обняв за плечі.

— Тобі не холодно?

Вона підняла на нього очі, всміхнулася.

— Ні, — але руки його не зняла.

Плече у неї було тепле, м'яке, з гострим горбком біля ключиці. Золотаве волосся стало каштановим. Від нього ішов п'янкий аромат польових квітів і якихось незнаних трав. На насип піднімалися крутою стежкою. Ютта йшла попереду. В неї були стрункі, красиві ноги. Десь напівдорозі до колії вона зненацька підсковзнулася на сипучому піску і втратила рівновагу. Він підхопив її за талію і притис до себе. Ютта відірвалась од землі і повисла в нього на руці, легка і трепетна. Повернула до нього голову. Щось пломеніло в глибині її зіниць, не то палка любов, не то страх. Він нахилився до