Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та хоч скажіть мені, Романе Гнатовичу, що це за провокація?! Та я…
— Не хвилюйтесь, Сергію Михайловичу… — професор Хмара підвівся з-за столу, почав дрібненькими кроками ходити по кімнаті. — Звісно, я порвав би ці знімки, навіть не натякаючи на них, і насамперед тому, що не маю права втручатися в ваше особисте життя. Але я дуже занепокоївся. Занепокоївся значно більше, аніж ви зараз. Тож слухайте. Оці фотографії надіслав на моє ім’я анонім. Цей, з дозволу сказати, “друг” повідомляє, що ви останнім часом надто часто зустрічаєтеся з американською підданою міс Джефсон; що ви перебуваєте з нею в дуже близьких стосунках; пиячите в ресторанах, — перелічуються “Вітряк”, “Чайка”, “Млин”, “Корчма”, — виїжджаєте в дальні мандрівки її автомашиною; підтримуєте антирадянські розмови тощо.
— Тьху, яка гидота! — Сергій теж підхопився з місця. — Слово честі, Романе Гнатовичу, я вже сам якось вирішу, з ким мені зустрічатися і як. Але ж у нас з міс Джефсон тільки хороші дружні стосунки, та й годі. Названі ресторани ми, справді, відвідали, бо її, як і кожного чужинця, цікавить українська екзотика. Один раз ми були з нею на пляжі та ще з’їздили автомашиною в Канів, до могили Шевченка. Все. Як на духу.
— Гм, так… Отой ваш “друг” виявляє надто підозрілу обізнаність не тільки щодо вашого сучасного, але й до минулого. Так, наприклад, він повідомляє, що ви — син розстріляного ворога радянського народу; що вас за хуліганство виключали з комсомолу і виганяли з інституту; що ви…
— Романе Гнатовичу! Та хіба ж ви…
— Тс-с-!.. — Хмара витягнув уперед тонку зморшкувату шию і так чудно замахав руками, що став скидатися на старого розгніваного гусака. — Не обурюйтесь, прошу! Знаю, що ви хочете сказати: вашого батька посмертно реабілітовано; в комсомолі та інституті вас поновили, бо ви не були винні. Всі інші обвинувачення такі ж безглузді… Я говорив оце все насамперед для того, щоб ви допомогли мені дізнатися: хто плете проти вас оцю мережу інтриг? З якою метою?
— Не знаю, Романе Гнатовичу, — розгублено сказав Сергій. — Був один такий мерзотник, той міг би. Але я вже не зустрічаюся з ним дванадцять років. Та й не має він ніякого відношення до нашого світу силікатників.
— Найдивніше, Сергію Михайловичу, що всі оці “речові докази”, так би мовити, одержано з цілком різних джерел. І анонімок не одна, а кілька. Надіслано їх у різні організації, написано різними почерками і в різному стилі. Ну, та біс з ними, з оцими брудними папірцями. А от фотокопії лабораторного журналу… Самі розумієте, Сергію Михайловичу: до цього треба поставитися якнайсерйозніше.
Професор підійшов до столу, покрутив у руках фотознімки. Спідлоба глянув на Сергія.
— Скажіть, ви повністю довіряєте лаборантові?
— Як самому собі! Петро Іванович — фронтовик-піхотинець, тричі поранений. Людина кришталевої чесності.
— Тоді — шукайте, Сергію Михайловичу, якими каналами витікає інформація. І в усякому разі, подесятеріть пильність.
— Так, Романе Гнатовичу.
Альошин ішов від директора повністю приголомшений. Він уникав міркувати зараз про фотокопії та уламочок кристамуліту, — хоч як це неприємно, але насамперед можна припустити, що хтось колись нишком прокрався до лабораторії. Значно більшою несподіванкою були оті фотознімки. Адже справді: ні обіймів, ні поцілунків у нього з Кет не було. Так, він подзвонив їй, повернувшись із Космограда, і вони того ж вечора дуже мило погомоніли в “Чайці”. Пляшка шампанського — оце й усе “пияцтво”. В наступні вечори завітали до “Корчми” та “Млина”. В суботу їздили купатися на Десну, в неділю — у Канів. Не дійшло у них до поцілунків. Мабуть, навряд чи й дійде, хоч зеленоока Кет надзвичайно подобається Сергієві, — дужче, аніж будь-хто досі. Просто їм весело й легко вдвох, завжди знаходиться тема для розмови…
Згадалося: “підтримує антирадянські розмови”… Це ж, певно, якийсь дрібний мерзотник спеціально стежить за ними, очікуючи момент для знімка в такому ракурсі, щоб видно було “гріхопадіння”… Ну, звісно ж: отой “поцілунок” зафіксовано саме в ту мить, коли Кет давала йому припалити від своєї сигарети!.. Але кому все це було потрібно? “Кому вигідно?” — як насамперед запитують юристи… Коли б хоч щонайменша підстава пов’язати цю історію з Маратом Кандибою, зразу сказав би: його стиль, його рука.
Заборонив собі Сергій згадувати про Кандибу, назавжди викреслив з пам’яті. А от сьогодні, мабуть, доведеться пригадати все. Пригадати отого свого єдиного й незмінного суперника, який не гребує ніякими методами, аби скрізь і завжди доводити свою першість. Багато горя завдав він Сергієві; здавалося б, тільки ненавидіти його. Але зненависть дуже часто сліпа, страшна своєю нерозсудливістю. А те почуття, яке огортає Сергія при згадці про Марата, закликає до торжества справедливості.
Понад чверть віку тому познайомився Сергій Альошин з Маратом Кандибою, і майже протягом усього цього часу триває між ними суперництво, кінцевий результат якого покаже майбутнє.
Вони зустрілися в першому класі Ліщинівської десятирічки, і з легкої руки Марата Сергій одразу ж дістав прізвисько “Сіряк”.
Сергій, справді, в той час був весь сіренький: у сірих латаних штанцях, сірій бумазейній сорочці, сіроокий, непоказний. Ще тривала війна, і жилося дуже, дуже важко. В хаті було холодно й голодно, а Сергієва мати, затаврована аж ніяк не радісним званням дружини розстріляного ворога народу, весь час хворіла. Малому Сергієві доводилося працювати і за себе, і за неї. Куди вже там було братися до науки? Він ледве-ледве добирався до трійок.
Перші три роки навчання на нього в класі ніхто не зважав, наче його й не існувало. А він, призвичаївшись до свого місця найостаннішого з останніх, сидів собі нишком, не претендуючи ні на що, радий, хоч не чіпають. Інші діти, сяк-так вивчивши уроки, мчали чи на стадіон, чи на ковзанку, а Сергій усе прів над арифметикою та граматикою. Завжди самотужки, бо допомагати було нікому.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв», після закриття браузера.