Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

Кушан-Рішатаїм тримав народ у підданстві 8

Отніїл, син Кеназа, судив 40

Еґлон, цар моавський, тримав владу над народом 18

Егуд і Шамгар судили його ж 80

Явін, цар ханаанський, знову тримав народ у підданстві 20

Після того народ перебував у мирі 40

Потім він був у підданстві мідіянітян 7

В час Гедеона він жив на свободі 40

Під владою Авімелеха 3

Тола, син Пуї, судив 23

Яїр 22

Народ знову в підданстві филистимлян і амонітян був 18

Їфтах судив 6

Івцан із Віфлеєма 7

Елон-завулонівець 10

Авдон-ніратонянин 8

Народ знову був у підданстві филистимлян 40

Самсон судив 20

Ілій 40

Народ був знову у підданстві филистимлян, перш ніж він був визволений Самуїлом 20

Давид царював 40

Соломон до спорудження храму 4

А всі вони після додавання дають число років 580.

Потім до них треба додати роки того сторіччя, в якому по смерті Ісуса гебрейська держава квітла, доки не була підкорена Кушан-Рішатаїмом. Число їх, гадаю, було великим. Адже я не можу переконатися ні в тому, що відразу після смерті Ісуса всі ті, які бачили чудесні його справи, загинули в одну мить; ні в тому, що їхні наступники з одного помаху покінчили з законами і з найвищої доблесті впали до найбільшого гріха і недбалості; і ні в тому, нарешті, що Кушан-Рішатаїм легко підкорив їх. Але, оскільки кожна з цих подій вимагає майже нелюдського віку, то безумовно, що Письмо («Книга Суддів», 2:7, 9, 10) містить історію багатьох років, обійдених мовчанням. Крім того, треба додати роки, протягом яких Самуїл був суддею, числа яких у Письмі немає. Потім треба додати роки царювання Саула, які я пропустив при вище наведеному підрахунку, тому що з історії про нього неясно, скільки років він царював. Говориться, щоправда, в «І книзі Самуїловій» (13:1), що він царював два роки, але й цей текст обірваний, а з самої історії ми робимо висновок про велике число.

Що текст обірваний, у цьому ніхто, хоч якоюсь мірою знайомий з гебрейською мовою, не може сумніватися. А він починається так: «Рік був, як Саул40 зацарював, і два роки царював над Ізраїлем». Хто, кажу, не бачить, що число років Саулового віку, коли він став на царство, пропущено. А що з самої історії виводиться велике число, в цьому, я гадаю, ніхто не має сумніву. Бо в 27:7 тієї ж книги сказано, що Давид у филистимлян, до яких він утік через Саула, пробув один рік і чотири місяці. Тому на підставі цього обрахунку решта подій мала трапитися протягом восьми місяців, чому, гадаю, ніхто не вірить. Иосиф принаймні в кінці VI книги «Старожитностей» так виправив текст: «Отож царював Саул за життя Самуїла 18 років, після його ж смерті 2 роки». Та і вся ця історія глави 13-ї ніяким чином не узгоджується з попереднім. Наприкінці глави 7-ї розповідається, що филистимляни так були вражені гебреями, що не наважувалися за життя Самуїла вступати в межі Ізраїля. А тут: що гебреї (за життя Самуїла) зазнавали нападів з боку филистимлян, що ними вони були доведені до таких крайнощів і злиднів, що були позбавлені зброї, якою могли б захищатися, а понад те й засобів робити її. Для мене, звичайно, було б досить марудною справою, якби я спробував усі ті історії, які є в «І [книзі] Самуїловій», узгодити між собою так, щоб усі вони здавалися написаними і розподіленими одним істориком. Але повертаюся до моєї мети. Отож роки царювання Саула повинні бути додані до наведеного вище обрахунку. Нарешті, я не рахував також років безвладдя у гебреїв, тому що їх не встановиш із самого Писання. Час, кажу, коли трапилося те, про що розповідається від глави 17-ї до кінця «Книги Суддів», по-моєму, не встановлено.

Таким чином, із цього вельми ясно випливає, що справжній рахунок років не встановлюється з самих історій, а самі історії не узгоджені між собою в одному й тому ж численні, але передбачають вельми різне літочислення. І тому треба визнати, що ці історії були зібрані у різних писарів і не були ще ні впорядковані, ні зазнали розбору. І не меншою, здається, була розбіжність стосовно рахунку років у книгах літописів царів юдейських і книгах літописів царів ізраїльських. Адже в літописах ізраїльських царів значилося, що Єгорам, син Ахава, зацарював другого року Єгорама, сина Йосафата («II книга Царів», 1:17), а в літописах юдейських царів, — що Єгорам, син Йосафатів, зацарював п’ятого року Єгорама, Ахавового сина (8:16 тієї ж книги). І якщо хтось хотів би, крім того, порівняти історії книг «Параліпоменон» з історіями «Книг Царів», то він знайшов би багато подібних невідповідностей, розглядати які тут мені немає потреби, а ще менше — вигадки авторів, які намагаються таким шляхом узгодити ці історії. Бо рабини цілком шаленіють, коментатори ж, яких я прочитав, марять, вигадуючи, і, нарешті, цілком спотворюють саму мову. Наприклад, коли в «II книзі Параліпоменон» мовиться: «Ахазія був віку сорока й двох літ, коли зацарював» (22:2), то деякі уявляють, що ці роки беруть початок від царювання Єгорама, а не від народження Ахазії. Але якби їм пощастило показати, що така саме думка автора книг «Параліпоменон», то я не вагаючись твердив би, що він не вмів говорити. Подібним чином вони вигадують і багато інших пояснень, і якби ці пояснення були істинними, то я, безумовно, сказав би, що давні гебреї зовсім не знали ні своєї мови, ні порядку в оповіді, і я не визнавав би ніякої основи, ніякого правила у тлумаченні Письма, і можна було б усе вигадувати свавільно.

Якщо, однак, хтось думає, що я говорю тут надто загально і недостатньо ґрунтовно, то я його прошу зробити це самому — хай він покаже нам у цих історіях якийсь певний лад, що його історики могли б без гріха наслідувати в літописах, і хай він, мовлячи й намагаючись узгодити історії, настільки строго дотримується і так пояснює фрази та звороти мови, розподіл і побудову речень, щоб і ми могли наслідувати їх на письмі згідно з його поясненням. Якщо він це зробить, я враз простягну йому руку, і буде він для мене великим Аполлоном. Бо, зізнаюсь, я, хоч і довго шукав, нічого, проте, подібного ніколи не міг знайти. Додам навіть, що я тут не пишу нічого такого, чого б я з давніх-давен і зріло не обдумав. І хоч я з дитинства був пройнятий звичними міркуваннями про Письмо, однак я не міг, зрештою, не прийти до цих висновків. Але нема підстав довше затримувати читача на цьому і запрошувати його до безнадійного заняття. Однак показати саму тему треба було, щоб краще пояснити мою думку. Отож переходжу до решти, що я взявся відзначити стосовно долі цих книг.

Крім того, що ми щойно показали, треба наголосити, що ці книги не зберігалися нащадками з такою турботою, щоб до них не закралося жодних помилок. Давні писарі зауважили багато сумнівних прочитань і, крім того, деякі зіпсовані місця. Однак вони помітили не все. Але чи такого ґатунку помилки, щоб читачеві варто було на них довго зупинятися, — про це я тепер не розмірковую. Думаю, однак, що