Читати книгу - "Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля, Сергій Інший"

класів, Вікторія ж була зовсім інша, вчилась вона трішечки вище середнього, проте з творчого боку вона була розвинута більше, в дитинстві грала на скрипці, а в старших класах була фронтменом власної групи, батьки розуміли що це не те майбутнє яке вони їй бажають, але і Вікторія була не дурна, вона розуміла що на цьому життя не побудуєш, тому і пішла навчатись на якесь там технологічне моделювання, все що стосувалось творчості їй давалося з надзвичайним успіхом, а зі сторони технічних наук її завжди виручала сестра яка тим часом навчалась на факультеті мікробіології.

Життя летіло так стрімко, що Назар і не помітив як настав той день, коли він повернувся до дому, і ледве не помер зі страху від крику «сюрприз», а його кохана дружина тримала в руках торт з цифрою 50.

— Я не вірю що я вже такий старий, подивіться на мене, коли гуляю з дочкою всі думають що я її молодший брат. — усі гучно засміялись.

— Не пройшло й п’ятдесят років як ти навчився жартувати. — насмішило відповідала дружина.

Назар задув вічки на торті, загадавши щоб його доньки були найщасливішими у світі і ніколи не знали того горя що знала їх мати, він почав поглядом шукати їх по вітальні, і побачив що вони привели на його день народження своїх хлопців, кожного з них він таємно ненавидів, адже це його маленькі донечки, їм не можна робити нічого такого, та він не очікував що вони підготували йому на день народження особливий подарунок, вони сповістили йому що збираються одружитись, ще й в один день, «подвійне весілля зараз в моді» казали вони. Тепер йому доведеться поховати свої думку про майбутніх зятів далеко в середині себе, і звикати до того що Єва одружиться з музикантом, а Вікторія з якимсь бізнесменом який був на п’ять років старше неї, та він все ж розумів що серцю не накажеш. З часом Назар перестав ненавидіти своїх зятів, не те щоб він їх полюбив, скоріше він просто звик до них.

Не минуло й декількох років як Назар вже няньчився з онуками, і скаржився що його діти так рідко до нього приїжджають. Коли він пішов на пенсію, онуки стали сенсом його життя, вони приїжджали до дідуся з бабусею на літо, даючи можливість своїм батькам відпочити, які занадто рано почали будувати сім’ю, і тепер відчували недостачу в гарцюванні. Здавалося, що ось-ось він вже почне няньчити правнуків, та його онуки були мудріші за своїх батьків, жоден з них не квапився одружуватись.

Коли Назару минуло за сімдесят, його дружина важко захворіла, він був не в стані за нею доглядати але робив усе можливе, та в нього за спиною були люблячі діти які покинули свої справи аби допомагати батькам. Ірина більше року була прикована до ліжка, і вона вже не раз говорила що скоро покине їх і морально була вже готова померти, та доля усміхнулася їм і вона викарабкалась і встала на ноги, вже через рік вона з чоловіком поїхала у навколосвітню подорож, зрозумівши що жити залишилось не багато, вона хотіла побачити світ. Повернувшись до дому у Назара стався серцевий напад, йому діагностували якісь важкі серцеві захворювання, тож надалі його життя тривало лише в палаті лікарні, з кожним днем йому ставало все гірше і гірше, але він не був засмучений адже прожив гідне життя, виховав двох прекрасних доньок які стояли поряд з його ліжком, нажаль не всі онуки змогли приїхати, та він не ображався на них, адже вони ще молоді і не розуміють що відбувається, але розуміла його дружина, вона сиділа поряд, тримала його за руку і посміхалася, плакати не було причин, адже він подарував їй стільки прекрасних моментів за які вона була йому вдячна.

Назар лежав на своєму незручному лікарняному ліжку, та спостерігав за його родиною що розмовляла на якісь незрозумілі теми, він дуже погано чув, і ще гірше розумів їх його розум трішки затуманився, та і картинка навколо почала розпливатись, останнє що він встиг побачити це стурбоване обличчя своєю дружини, Назар розумів що прийшов час прощатись, і хотів сказати наостанок що кохає її, але не зміг вичавити із себе жодного звуку. Через темряву до нього доносилися слова його дружини, чи то була Єва, а може лікар.

— Розряд. — почулося йому, та він вже летів десь між зорями, і після кожного слова «розряд» його наче підштовхувало вперед.

— Ти мене чуєш, коханий? — донеслось до нього, він хотів відповісти «так, я чую тебе, кохана» та не міг нічого зробити, він відчував що його тіла вже немає, він просто свідомість що ширяє десь в невідомості.

— Тату. — «Мабуть це Вікторія» подумав він, адже Єва не така емоційна, швидше за все вона тихо плаче мовчки.

— Назар. — донеслося йому звідкись здалеку, голос був жіночий, але він не міг його впізнати, знав що десь чув, але вже не пам’ятав де саме, «мабуть медсестра» подумав він.

— Вставай. — вже більш чіткіше звучав жіночий голос, і легкі промені світла почали пробиватись крізь його повіки.

— Вставай, ти запізнишся на роботу.

* * *

Промені світла змусили його прокинутись, але він не хотів відкривати очей, він хотів повернутись назад у простори всесвіту, зараз він відчував що в нього є тіло, здорове тіло, руки, ноги, голова, спина, і що була найдивнішим для нього, це те, що нічого не боліло. Він здогадувався чому так, але не хотів у це вірити, найбільше його здивував той факт, як швидко він опанував себе і зміг усе зрозуміти.

— Я вже встаю. — крикнув він в сторону дверей своєї кімнати, але не вставав, він досі лежав на ліжку намагаючись про щось думати, але жодна ідея не народжувалась в його голові, ані найменша. Пролежавши так декілька хвилин, він вирішив піднятись, «думки народжуються в дії» подумав він, і взявся одягатись, помалу в його пам’яті почали випливати ті спогади які він так силувався забути, десь промайнула Вероніка з Маргаритою, якийсь там Тимофій якого він не пам’ятав, але чітко звідкись знав що ненавидить його, хоча і не розумів за що саме. Раптом думки в голові перемішались, і він не міг зрозуміти в якому житті хто жив, чи це Єва померла в дитинстві чи ні, яка з його коханих дружин потрапила в автокатастрофу.

— Не спізнись на роботу, синку.

— О, а це щось новеньке. — сказав він сам до себе, адже він у всіх життях