Читати книгу - "Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля, Сергій Інший"

Назар одягнувся та вийшов з кімнати, батьків вже не було, як і минулого, чи навіть минулих разів. Він спустився по сходах до низу, зайшов на кухню та заварив собі запашної кави, раптом йому захотілось покурити, і він згадав що він колись палив, може ще вчора він викурив цілу пачку. Йому не було що втрачати, то чому б і не покурити, він піднявся назад до своєї кімнати в пошуках цигарок, адже напевне він курив, то ж і цигарки повинні були десь бути. Перевіривши полички, кишені штанів, рюкзак він їх так і не спромігся знайти.

— Той же, як його, Тимофій курить — знову сказав він сам до себе та пішов в спальню батьків аби знайти собі цигарку. В спальні, з обох боків ліжка стояли тумбочки, він не знав яка з них Тимофієва, то ж почав з тої що ближче до нього, але і там не було цигарок, тому він пішов до наступної, відкривши першу шухляду він побачив револьвер, і зрозумів, що він мусить спробувати розвівати це коло.

Частина третя

03.09.2021

В офісі було так спекотно, і навіть кондиціонер не справлявся, довелося повідкривати усі вікна. На стінах висіло сотні картин, майже уся площина стін з чотирьох сторін була вкрита цими картинами, Вероніці здавалося, що ось-ось фарби розтануть і з картин почне капати на підлогу масляними фарбами. «Потрібно було купувати більші кондиціонери» думала вона, але на той час не було грошей аби це дозволити, вона гадала що з її залою впорається і декілька дешевих, не зважаючи на те, що майстри які встановлювали їх казали їй, що в спекотну погоду вони не впораються і буде жарко, але вона гадала що вони просто хочуть розвести її на гроші чи на якісь зовсім необов’язкові додаткові послуги, та зараз вона розуміла що варто було їх послухати.

Вероніка сиділа у своєму кабінеті з скляними стінами, її дизайнерська студія розмістилась у великому складському приміщені, яке не було призначене для такого виду діяльності, та тим не менш, вона змогла перетворити це місце на творче середовище. Загалом тут працювало близько двадцяти людей, її компанія займалась дизайном інтер’єру, то ж по всюди, по залі, були розставленні зразки, макети, і таке інше. Трохи далі від центрального входу густішали столи з працівниками, в кінці ж зали, зі сторони де не було вікон, Вероніка вирішила розмістити в свій кабінет, в куті зали, додавши дві скляних стіни, потім вона додала ще одну стіну в інший бік кута створивши тим самим два окремих кабінети, в одному сиділа вона, а в іншому сиділи люди які не мали відношення до творчості, юрист, логіст, та бухгалтер, вона навмисно відділи цих осіб від усього колективу, адже інші її підлеглі були просякнуті фарбами з середини, і навіть ззовні вони відрізнялись від цих офісних планктонів.

Вероніка сиділа в своєму кріслі, та розглядала усе навколо в своєму кабінеті, і потроху до неї приходила думка, що це вже не її кабінет, на її робочому столі лежали якісь чужі речі, на стіні з’явилась якась нова картина, вона тут висить вже давненько, але це не вона її повісила, навіть її власне крісло доводилось відрегульовувати під себе кожного ранку коли вона приходила на роботу.

Вона обожнювала свою роботу, адже усе навколо, починаючи від вхідних дверей, і закінчуючи логотипом компанії на ноутбуках працівників було створено нею, це її дітище, вона тут створила усе навколо, але зараз Вероніка відчувала що втрачає контроль над усім цим. На столі лежав звіт про виконання останнього проекту, потрібно було переглянути його, визначити декількох кращих працівників що працювали над цим проектом, і віддати його в сусідній кабінет аби вони закрили цей звіт, бухгалтер прорахував там усе і визначив розмір премії тим декільком кращим, і такі інші бюрократичні дії. Колись вона горіла на роботі, кожен проект був для неї викликом для свідомості аби народити щось таке, чого ще ніхто не робив, зараз же, вона суто управляла тими хто створював. Вона просто перегоріла.

Наближався обід, колись, вона обідала з колективом, але це було так давно, що ніхто вже й згадає про це, але вона пам’ятала, і сумувала за тими часами коли їх було лише троє, вона і дві її подруги, першим їхнім замовленням був дизайн стола для нарад, замовники хотіли щось нестандартне, і вони спроектовали якийсь стіл трансформер який досі стоїть в їхньому офісі, і слугує свого роду кухонним кутком за яким обідають працівники, на якому стоїть чайник, кавоварка, мікрохвильова піч, як же сильно вона хотіла вийти з кабінету, сісти за тим столом і теревенити за обідом з дівчатами, але вона не могла, підлеглі вже давно не сприймали її як подругу, вона була велике цб, і часто їй доводилось буди жорсткою, звільняти, позбавляти премій за погану працю, тощо.

Вероніка вийшла з свого кабінету та зайшла в сусідній аби віддати звіт, попрощалась з хлопцями і пішла в свій кабінет по свою сумочку та телефон, їй вже пора їхати, вона залишала за себе старшого менеджера Ольгу, робоче місце якого було одразу біля її кабінету, це вона там усе міняє потроху перетворюючи кабінет начальниці на свій, це не трапилося за один день, ні, це відбувалося майже непомітно, протягом року, відколи Вероніка працює лише до обіду.

Зупинившись на одному з світлофорів, вона згадала що не вказала в звіті кому треба видати премію, дзвонити бухгалтеру вона вже не хотіла, якщо вона встигне то скаже про це їм завтра, а якщо ні, то нічого страшного, ніхто не отримає премію, часи коли вона боролась за хороші умови праці для своїх підлеглих давно минули, зараз усе йшло по колії. Глянувши на годинник, вона зрозуміла, що заняття закінчуються аж через півтори години, отже в неї було більше ніж зазвичай часу щоб пообідати, вона звернула з звичного їй шляху до центру міста, там була її улюблена кав’ярня, прямо на центральній площі, точніше це колись була її улюблена кав’ярня, зараз це просто спогад про далеке минуле. Але якось, невідомо коли та невідомо чому в її пам’яті з’явилась нав’язлива ідея заїхати туди, і зараз трапилась можливість це здійснити.

Вероніка замовила собі запашної кави та штрудель, цим звісно не пообідаєш, але перекусити можна було. Вона приїхала сюди не так як по їжу, як по спогади.