Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

— Вони висмоктують енергію з кісток Великих мертвих. Це для них — буденний харч, що стікається сюди з усього світу. Енергія, що підтримує вічність безсмертних людей і спокій Творців, — Юхим Євгенович хотів сказати ще щось, віддаляючи мить, коли доведеться казати найгірше, — це плата, яку ми платимо за знання. Занурюючись у тіло світової культури, ти черпаєш знання і натхнення. Але Великі мертві черпають із тебе енергію. Це відбувається по краплині щомиті, скрізь. Ми всі — худоба. І кожного разу, коли душа прагне прекрасного або тобі потрібні знання, ти платиш данину. Краплина за краплиною енергія стікає з тебе. Їхні думки, сюжети, концепції вірусами поселяються в нас, проростають і паразитами вигризають ізсередини.

— А якщо я ніколи, приміром, не читатиму книжок і культура вся мені до дупи?!

Я не побачив його посмішки. Радше відчув її.

— Лишаються релігія, телебачення, реклама, секс. Це все — єдина система, що харчується нами.

Під ногами здригнулася темрява, ніби велетень перевернувся з боку на бік.

Я не вірю, що правда може бути такою.

— А Терновці?

— Терновці — то лише капличка, точка збирання енергії, яких десятки по всьому світу.

— Модератори знають, чим вони переймаються?

— Гадаю, кілька людей здогадуються, але більшість певні, що прошивають мізки демократичними цінностями.

— Ті малюнки, що я бачив у Терновцях?

— Тоді ще тільки робився перехід на нову систему. І жерці не хотіли втрачати своєї значущості перед Творцями. Вони створили свою власну, окрему старообрядну секту…

— І їхня історія протривала до Совєтів, — закінчую я за нього. — Поки їх самих не пустили під ніж.

Темрява голодно облизує підошви моїх ніг.

— Звідки ви все це знаєте?

— Мені передали знання.

— Тобто, їх ви не бачили?

— А для чого мені їх бачити, якщо вони приходять до мене кожної ночі, у кожному сні я відчуваю їхню присутність, — він хапає мене за комір, як вар’ят.

— Тобто це все може бути брехнею? Прогнилою старою казкою!

— Все, що ти знаєш про цей світ — ось це брехня. Все, чому тебе вчили — ілюзія.

— Ви головний?

— Ні, я такий самий раб, як і інші. Однак я хранитель. Хранитель знання.

— Тепер ви передали знання мені? — намагаюся зрозуміти свою роль у цій грі.

— Ні, у тебе інша доля.

Відблиски ліхтарів сяють у його очах ненавистю. Зважуюсь на найважливіше:

— Світ — це «Астра»?

— Все — це «Астра», — розставляючи паузи, відповідає він. — Але є ще один особливий різновид енергії.

— Катарсис, — здогадуюсь я. У свідомості відкривається ще один рівень лабіринтів правди.

— Так, Аристотель називає його «очищенням душі».

— Боже, — на мене накочуються хвилі безпросвітного жаху та усвідомлення. Юхим Євгенович карбує слова, він знову жорстокий хижак, який розчиняється у своїй ненависті.

— Як його тільки не називали: омовіння душі, вивільнення від скверни. Платон єдиний наважується наблизитися до істини і каже: це — занурення в лоно божества. — На мить у його інтонації вчувається злісний сміх, — але, направду, не в лоно.

Шалений сміх, луна котиться колодязем. Хвилі темряви прохоплюються на платформу.

— В їхню пащу. Вони харчуються не рештками людського тіла. Вони жеруть сміття людської душі. Вони смакують ненависть, заздрість, убивства подібних до себе, марнославство, перелюб. Усе заборонене і все, чого ми так прагнемо. Бруд наших душ — їхня амброзія та найсмачніший доказ, що ми — тварини.

— Тварина здатна відчувати катарсис?

— Тварина здатна вбити свого батька і трахати…

Я підбігаю до нього і скидаю з платформи. Темрява з чавкотінням поглинає його. Нелюдський крик болю.

Вони забули цей смак. Сотні років без жертвоприношень — надто довго. Нехай Творці перед своєю смертю насолодяться востаннє справжньою кров’ю.

Мені ж не йде з голови його дивна версія «Едіпа», з якою він помер на вустах.

***

Піднімаюся на рівень вище. Герой комп’ютерної гри, який не знає іншої реальності, крім віртуальної.

Вся реальність — віртуальна.

Все життя — ілюзія.

Стаю на платформу. Стою в самому центрі зірки, викладеної з сотень решток Великих мертвих.

Некрополь світової історії.

Братська могила упирів і живих мерців.

Скидаю з підставки на металічну підлогу найближчий до мене скляний саркофаг. Скло розбивається, стопа якогось генія лежить на платформі. Точним ударом ноги відправляю уламок великої культури у пащу темряви.

Саркофаги падають один за одним. На підлозі скло, друзки і сотні тіл. Уламки тіл, з яких безумний Віктор Франкенштейн зшив би десятки огидних тіл із прогнилими серцями.

Я не читаю табличок, що підказують, кому належить ця долоня чи ось те вухо. Я нищу канон. Я згодовую Творцям їхні найкращі творіння. І хто винен, що все мистецтво — лише прекрасна похибка рабовласницької системи і харчового ланцюга.

З кожною розбитою скляною домовиною я наближаюся до свободи.

Я керую історією, знищую її.

Я контролюю свою долю.

Кожна смерть безсмертного — крок до нової реальності, де не буде рабів і господарів, де не буде брехні та ілюзій. Розбиваючи скло, в якому сплять вічним сном ті, хто поїдають нас, я хочу пробудити сплячу красуню людства.

Голодна темрява підступає ближче. Вище й вище. Хаос смакує плоть, вгризається в кістки. Хижак хоче свіжої крові.

Темрява поглинає. Темрява смакує.

І хоче ще.

Останній саркофаг розлітається на друзки. Червиве серце того, хто підписав контракт на безсмертя в обмін на дурман і брехню для мільйонів своїх нащадків, летить у пащеку темряви.

Хапаюсь за сходинку драбини.

Ідоли повалено, темрява піднімається, поглинаючи платформу, як вода, що по краплині затоплює корабель, у якому знайшла пробоїну.

Перебираю перечки драбини, стримуюся, щоб не озирнутись.

Як озирнешся, то помреш.

Нога знову зісковзує, злітаю на кілька перечок вниз, хапаюся в останню мить. Піднімаюся, сил чимраз менше.

Відчуваю — вихід уже близько. Чую якийсь потужний голос, що гримить десь на поверхні. Голос долі, що причаїлася, щоби підняти свій смертельний ніж.

Останнім поштовхом пробиваюся на поверхню. Зачиняю двері в підземелля. Ховаю істину назавжди.

Серце темряви — темряві.

Чую голос Юхима Євгеновича. Десятки його голосів. Вони говорять до мене.

1

Ще не розрізняю слів, десятки голосів гримлять античним хором. Сонце зайшло. Непроникна темрява поглинула будівлю. В кожному залі на стінах — телевізійні плазми. І всі вони промовляють його голосом до мене.

Юхим Євгенович сидить у себе в офісі. Певно, зняв заздалегідь на камеру. Обличчя його постійно міниться — від відчаю до ненависті. Кожне його слово ранить. Знищує мене.

— Якщо ти дивишся це, то все йде за планом, — каже він мені.

Все ілюзія.