Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

— А полковник Лоран Бісінґ’є?

— Це ви могли б нам пояснити, чи не так? — втрутився Лоїк.

— Ці особи задіяні в експлуатації копалень і торгівлі колтаном у Конґо. Я ще не маю всіх подробиць, але одне знаю точно: Бісінґ’є, помічник Мумбанзи, нового директора «Coltano», — військовий злочинець.

— Це ваш підозрюваний? — запитав Лоїк.

— Треба спершу довести, що він був в Італії на момент скоєння злочину.

Думки Лоїка знову повернулися до Морвана.

— Мій батько також може бути в небезпеці?

— Хай там як, а він не надто обачний. Згідно з моїми джерелами, він зараз там.

— Так і є.

— Ви щось знаєте про причину його подорожі?

— Ні. Мій батько поділяв із небіжчиком Джованні смак до таємничості.

Сабатіні знову посміхнувся, вдаючи, ніби милується краєвидом: могили, верби, небеса… Ніби ненавмисно він привів їх до воріт. «Седани», катафалк, фургони державного телебачення вже зникли.

— Я попрошу вас поки що не виїжджати з Флоренції.

— Ви справді починаєте мене дратувати, — раптом вибухнула Софія. — Ви розмовляєте з нами, як зі злочинцями. Здається, забули, що вбитий мій батько!

Лоїк став перед фліком, загородив йому прохід:

— Чого конкретно ви хочете?

— Щоденника Джованні Монтефіорі.

— Вам сказали, що…

— Ви помиляєтеся. Згідно з нашими свідченнями, він записував конфіденційні зустрічі в нотатник, який зберігав на віллі. Вигадав примітивний алфавіт, яким користувався лише він, аби записувати в фонетичній транскрипції назви місць та імена людей, із якими мав там зустрітися.

Лоїк ніколи про це не чув, але з виразу обличчя Софії зрозумів, що флік казав правду. Він подумав про свого батька, який також мав пристрасть до кодів, секретів, шпигунських штучок. Бісові старі мавпи…

— Знайдіть цей нотатник, синьйоро, ми будемо дуже вам вдячні. Попри фінансові розслідування довкола справ вашого батька, ми поки що не можемо робити обшук у палаці Ф’єзоле…

— А якщо ми його не знайдемо?

Сабатіні знову зігнувся вдвічі — солодкаві манери з іншого століття.

— Смерть вашого батька не скасовує слідства, об’єктом якого він був. Обвинувачення, яке йому загрожувало, перейде на вашу матір, задіяну в справах свого чоловіка, і на двох ваших сестер, яким спала на думку невдала ідея прийняти посади в його конторі.

Софія підкурила ще одну цигарку. Видихнула дим із безсилою люттю.

— Можливо, в інші часи зв’язки вашого батька захистили б його, але ті часи минули, — не вгавав флік. — Італія змінилася, синьйоро. Принаймні, мені подобається сподіватися на це.

Нарешті Сабатіні зняв маску: дрібний буржуа, який обожнює свою роль борця за справедливість і почувається безмежно щасливим від можливості обіграти аристократичну сім'ю з Флоренції, пов'язану з кланом вискочок, розбагатілих у часи Берлусконі.

— Даю вам добу.

Флік востаннє обвів їх поглядом, розвернувся і не озираючись вийшов з брами.

Софія, не рухаючись, курила й кусала губи. Зрештою, двоє перезирнулися, і раптом ожили всі роки, коли вони вважалися спільниками. Вони знайдуть щоденник торговця брухтом, але точно не для того, щоби передати його цьому фліку, масному як бутерброд.

Анкоро. Ця мета врешті-решт почала здаватися недосяжною. Вони їхали цілу ніч з дедалі більшими муками. О десятій вечора, після енного блокпоста, водій почав стогнати: страждав від лихоманки, підчепив інфекцію. Сальво копняком викинув його з автівки і сам сів за кермо. За годину позашляховик перекинувся в рівчак. Ніби за змахом чарівної палички з пітьми зринуло кілька чоловіків, які допомогли їм вибратися. Ерванові знову довелося розстібати пояс… Попри втому, попри укуси комах, він був зачарований: відчував, як під ногами б’ється червоне серце землі.

Сальво був гарним водієм. Хоча дорога обмежувалася двома пучками світла від фар, у яких зринали патьоки бруду й листя, налипле на вітрове скло, він пірнав у пітьму спокійно, ковтаючи струси, удари, перетворюючи їх на подолані кілометри.

Ерван сів спереду, пристібнув пасок, стиснув рукою верхню шлейку. Метлявся на сидінні, мов мішок з картоплею. Інколи зісковзував у напівдрімоту, бився підборіддям об груди, його різко підкидало. Просто труп, який перевозять автівкою…

Коли ж він по-справжньому засинав, бачив усі сні одне й те саме. Він жив у термітнику, в парі з маткою, гігантською та прозорою. Він обіймав її, стискав, запліднював, відчував її тіло, запруджене тисячами личинок, які ворушилися від його пестощів. Раптом його звільняли Білі Будівельники з їхніми смолоскипами, що чаділи кіптявою. Терміти розбігалися. Коли він зі слізьми на очах вибирався зі свого сховку, рятівники чекали на нього серед мертвих тіл, розвішаних на деревах…

На світанку вони побачили рівнину, що купалася у власному соку. Велике зелене тіло млосно розляглося під ковдрами дощу. Все мерехтіло у світлі сходу. Природа немовби проростала з ночі. Народження світу, не інакше — під багряним небом, що теж постало з міфологічних копалень…

Тепер, опівдні, вони перетинали Анкоро. Тут не було кольорів: лише іржа днів і сірість річки. Малярійна глушина, яка перемелювала людину з рослиною, плоть із корою, пластик із суглинком.

Сальво припаркував позашляховик у гаражі — чи, радше, під накриттям, яке охороняли місцеві жителі.

— Що в тебе конкретно за справа? — запитав Ерван, не відвертаючи погляду від валізи, яку баньямуленґе завжди тримав при собі.

— Імпорт-експорт, я ж тобі казав.

— Із якими країнами?

— Із тими, які дають нам ніштяки.

— Не доганяю.

— Коли люб'язні розвинені країни відправляють нам бандеролі, їх потрібно переспрямувати.

— Тобто вкрасти, а тоді перепродати.

— Вони в будь-якому разі зникають. Ліпше взяти все собі до рук. Я забираю запаси та сортую все поштучно… Перетримані ліки, розпаровані черевики, зламані машини.

— Не вдавай із себе скромнягу: є ж іще ООН,