Читати книгу - "Залишок дня, Кадзуо Ісігуро"

— То у четвер вас знову не буде, міс Кентон? Берете, як завжди, вихідний?

Я думав, що моє питання її розсердить, але сталося навпаки — таке враження, що вона давно чекала нагоди поговорити на цю тему. Бо з явною полегкістю відповіла:

— Просто я нещодавно зустріла свого знайомого з тих часів, коли працювала у Ґранчестер-Лодж. Він був там за дворецького, але тільки-но пішов звідти й працює в іншому місці неподалік. Він звідкись дізнався, що я тут, і почав писати мені. Хоче, щоб ми далі спілкувалися. Ото й усе, містере Стівенс.

— Зрозуміло. Приємно, мабуть, час від часу відпочивати собі поза маєтком.

— Так, справді приємно.

Запала коротка мовчанка. Міс Кентон, напевно, за той час щось обміркувала, бо далі сказала таке:

— Той мій знайомий... Пам’ятаю, що коли він працював дворецьким у Ґранчестер-Лодж, то мав стільки чудових мрій. Він мріяв стати дворецьким у такому маєтку, як цей. Але тепер, коли я згадую собі його манеру роботи, — ох!.. Уявляю собі ваш вираз обличчя, коли б ви побачили, як він працював. Не дивно, що його мрії не збулися.

Я усміхнувся.

— З власного досвіду скажу вам, — мовив я, — що дуже багато людей вважають, нібито їм під силу працювати на вищих щаблях, хоча не мають ані найменшого уявлення, які тут вимоги. З ними, безперечно, впорається далеко не кожен.

— Це правда... Уявляю собі, містере Стівенс, що б ви сказали, коли б поспостерігали за його роботою в ті часи!

— На такому високому рівні не кожен може працювати, міс Кентон. Честолюбні наміри легко плекати, але дворецький, у якого нема потрібних якостей, просто не підніметься вище за певний щабель.

Міс Кентон трохи поміркувала над моїми словами, а тоді мовила:

— Напевно, ви задоволені життям, містере Стівенс. Адже ви дійшли до вершини. Усе тримаєте під контролем. Не знаю, чого ще вам бажати...

Я думав, що на це відповісти. Запанувала ніякова мовчанка. Міс Кентон сиділа, втупившись у горнятко з какао, так наче побачила там щось незвичайне. Урешті-решт я сказав:

— Особисто я не сповню свого покликання, поки не зроблю все, що можу, аби допомогти його світлості досягнути важливих цілей, які він перед собою поставив. І тільки того дня, коли його світлість завершить свої справи, тільки того дня, коли лорд Дарлінґтон вирішить спочити на лаврах, знаючи, що зробив усе, що було йому під силу, тільки того дня, міс Кентон, я буду, як ви сказали, задоволений своїм життям.

Мої слова, мабуть, трохи її спантеличили або не припали їй до вподоби. Бо в ту хвилину настрій міс Кентон змінився, а наша розмова швидко втратила довірливий характер, якого тільки-но набула.

Незабаром після того випадку наші щовечірні зустрічі за какао припинилися. Мені дуже добре запам’ятався вечір, коли ми зустрілися востаннє. Я хотів обговорити з міс Кентон майбутню подію — зібрання поважного панства із Шотландії. Воно мало відбутися одного вікенду аж через місяць, але ж ми завжди планували такі події завчасно. Того вечора я розповідав міс Кентон про різні деталі, пов’язані з тим заходом, коли раптом збагнув, що вона майже весь час мовчить. Стало цілком очевидно, що думками вона десь далеко. Я кілька разів перепитував її: «Ви слухаєте, міс Кентон?» — особливо після того, як довго про щось розповідав, — і лише тоді вона починала уважніше дослухатися, та вже за кілька секунд знову відволікалася. Коли так минуло декілька хвилин — я тільки говорив, а вона лишень підтакувала: «Звичайно, містере Стівенс», «Правду кажете, містере Стівенс», — я врешті не витримав:

— Вибачте, міс Кентон, але я не бачу змісту продовжувати. Ви, я так розумію, не усвідомлюєте, наскільки наша розмова важлива.

— Перепрошую, — відповіла вона, випроставшись. — Просто я трохи втомлена.

— Ви тепер постійно втомлені. Раніше я не чув від вас таких відмовок.

На мій подив, міс Кентон у відповідь випалила:

— Містере Стівенс, у мене був дуже важкий тиждень! І я втомилася. Останні три чи чотири години я тільки й мрію про те, аби лягти нарешті спати. Я страшенно втомлена, — невже ви не можете цього зрозуміти?

Я, звісно, не чекав від неї вибачення, але те, якою різкою була її відповідь, збило мене з пантелику. Втім, я вирішив не вступати у неналежні суперечки і, витримавши коротку паузу, спокійно сказав:

— Якщо так, міс Кентон, то немає жодної потреби продовжувати наші вечірні зустрічі. Пробачте, що весь той час я й гадки не мав, яких незручностей вони вам завдають.

— Містере Стівенс, я просто сказала, що втомилася за сьогодні...

— Ні, ні, я все прекрасно розумію. У вас багато справ, і ці зустрічі хіба кладуть на ваші плечі зайвий тягар. Робоче спілкування не потребує таких систематичних зустрічей.

— Навіщо ви це говорите, містере Стівенс? Я просто сказала...

— Та ні, справді, міс Кентон. Я вже давно міркував над тим, чи не скасувати ці зустрічі, які тільки ускладнюють наші й без того заклопотані дні. Те, що ми тут роками з вами бачимося, не означає, що не варто пошукати зручнішого варіанту.

— Прошу вас, містере Стівенс, припиніть. Ці зустрічі справді дуже корисні...

— Але ж вони для вас незручні. Ви через них втомлюєтеся. Пропоную, щоб відтепер ми просто ділилися всім важливим упродовж робочого дня. А якщо хтось із нас не матиме вільної хвилини, щоб поговорити, рекомендую залишати одне одному записки під дверима. Як на мене, це ідеальне рішення. А тепер, міс Кентон, прошу пробачення, що затримую вас. Щиро дякую за какао.

Цілком природно — і не бачу причин цього приховувати, — я час від часу уявляв собі, як могло усе скластися, якби я так рішуче не поклав кінець нашим вечірнім зустрічам, себто якби м’якше відреагував ті кілька разів, коли міс Кентон пропонувала їх відновити. Якщо зважити на те, як далі розгорталися події, стає очевидно, що, припинивши наші зустрічі, я не до кінця усвідомлював усіх наслідків свого рішення. Не помилюся, коли скажу, що воно стало поворотним моментом і визначило подальший хід подій.

З іншого боку, коли озираєшся назад і вишуковуєш у минулому отакі «поворотні моменти», мимоволі помічаєш їх усюди. Якщо захотіти, «поворотним моментом» можна вважати не тільки моє рішення стосовно наших зустрічей, а й епізод у моїй комірчині. Як усе розвивалося б далі, якби я трохи інакше повівся того вечора, коли міс Кентон увійшла до моєї кімнати з квітами? Ще одним «поворотним моментом» можна, мабуть, вважати й пообідню