Читати книгу - "Одержимий злом"

— Однак не всі психопати жорстокі, — додала Ліне.

— Той різновид зла й садизму, який ви маєте на увазі, часто властивий людям з антисоціальним ураженням особистості. За моїм висновком, Том Керр належить до типу нарцисичного психопата.

— А що скажете про Іншого? Якою особистістю є він?

Вальберґ знову всміхнувся.

— Я не можу визначити його діагноз, та, вочевидь, це людина з такими самими садистськими й нарцисичними нахилами, як Том Керр, і все ж інакшими.

— Інший уже міг потрапити в поле зору поліції?

— Я б не здивувався, якщо він є у ваших досьє. Швидше за все, це цілком респектабельний чоловік.

— Що навело вас на таке припущення?

— Те, що його досі не арештували. Ймовірно, йдеться про особу, яка правдиво грає роль альтруїста й скромника. Яка здатна приховувати свій егоїзм та егоцентризм, яка поводиться чесно, щиросердно й саможертовно. Цьому чоловікові довго щастило вдавати з себе інакшого, і він добре знає: якщо викриють його справжню суть, не бачити йому досягнутого величезними зусиллями статусу, зате він неодмінно втратить повагу в суспільстві.

— Отже, поліції треба шукати людину з високим суспільним статусом?

— Не конче, — заперечив Вальберґ. — Те, що його досі не розкусили, свідчить про дуже добре пристосуванство, однак нарциси найкраще функціонують тоді, коли можуть контролювати й передбачати ситуацію. Скажімо, у поліції чи у війську, де ключові поняття — структура й система.

— То ви стверджуєте, що Інший — полісмен?

Еліас Вальберґ засміявся.

— Та ні, але цілком можливо. Така професія пасує людині з садистськими нахилами. У садизмі криється зачарування владою, бажання контролювати й карати. Я більше схиляюся до того, що він наглядач.

Вальберґ глянув на годинник. Ліне зрозуміла, що час закінчувати розмову. Вона ще розпитала психіатра про деякі моменти щодо означення поняття «зло», перш ніж Вальберґ встав з-за столу й провів її до дверей.

— Я багато спілкувався з Керром, — сказав він, тримаючи руку на клямці. — Більше, ніж слідчий, який з ним працював. Вважаю його небезпечним і непередбачуваним. Тварина керується імпульсами й інстинктами, тоді як нормальні люди — голосом совісті. Керр не має совісті. Том Керр більше схожий на звіра, ніж на людину.

Розділ 46

На столі перед стільцем Вістінґа стояла порожня філіжанка. Він відніс її до чайного закутка і налив собі ще кави.

Потроху до нарадчої кімнати сходилися слідчі, сідали на свої постійні місця. Листи, адресовані Тео Дерману й вкладені в прозорі запечатані файли для речових доказів, лежали перед Мортенсеном.

— Можеш щось із них витягнути? — запитав Вістінґ.

Мортенсен похитав головою.

— Скоріш за все нічого такого, що дало б подальший поштовх. Якщо на них є відбитки пальців і ДНК Тома Керра, то це логічно.

Вміст конвертів уже давно був усім відомий, і все ж їх пустили по колу, щоб присутні могли роздивитися їх зблизька.

— Тео Дерман таки існує насправді, — повідомив Вістінґ і розповів про візит до адвоката Клеса Танке.

Вони разом зі Стіллером допитали секретарку. Вона підтвердила, як саме відбулася домовленість про зустріч з адвокатом, і описала Тео Дермана точнісінько так само, як Танке. Припускала, що він мав глибокі порізи на обличчі. На цю думку її наштовхнули пластирі.

Інших новин майже не було. Нарада швидко закінчилася. Вони ніби борсалися у воді. Не мали за що вхопитися.

Вістінґ останнім покинув нарадчу кімнату. Пішов до свого кабінету розгрібати стоси повідомлень і розпоряджень. Аркушики з нагадуваннями від Бйорґ Карін. І-мейли й смс-ки, здебільшого від журналістів, які не зуміли додзвонитися до нього. Останню смс-ку він прочитав іще під час наради. Писав журналіст з каналу ТV2, хотів почути коментар про його розмову зі слідчим Відділу внутрішніх розслідувань. Вістінґ не відповів, а коли почав читати наступну, задзвонив телефон. Телефонував Тім Скаґе.

— Є новини? — запитав Вістінґ.

— Якщо питаєш про Таллака Ґляйха, то жодних. Ми побували за однією адресою, де він сьогодні ночував, але далі не просунулися. Знайдені гранати поцуплено з військового складу. Це підтверджено.

Вістінг відхилився на спинку стільця. Потер долонею чоло.

— Тут виринуло дещо цікаве, — сказав Скаґе.

— Що накопав?

— Ми, як пам’ятаєш, довго вважали пожежу випадковою. Лише два дні тому підтвердили вміст снодійних препаратів у крові Кріса Пауста Бакке, що змінило статус пожежі на зумисний підпал. Кримінальну справу щойно відкрито, — розповів Скаґе.

Вістінґ збагнув: вони пропустили щось важливе.

— Багато кримінальних злочинців мають по кілька мобільних телефонів, — вів далі Скаґе. — Один — для звичайного користування, один — для оборудок і темних справ. Один — білий, другий — чорний, якщо хочеш.

— Справді?

— Ми відразу перевірили трафік з білого телефону Бакке, але мало що довідалися. Розмов з Таллаком Ґляйхом зафіксовано не було.

— Скільки мобільних знайшли на згарищі? — запитав Вістінг.

— Два. Насправді п’ять, але тільки два прив’язані до одного абонента. Техніки вже закінчили їх досліджувати. З першого ми ще раніше зняли інформацію, а другий абонемент зареєстрований на бабусю Кріса Пауста. З нього зафіксовано чимало розмов з Таллаком Ґляйхом, але останньою, кому він телефонував, була Гелене Нурюм.

Вістінґ відчув, ніби спиною пробіг табун мурашок.

— Нурюм, — повторив він.

— Мати третьої жертви Тома Керра, Таран Нурюм, — пояснив Скаґе.

Вістінґ добре знав, хто вона. У голові відразу виринула купа запитань.

— Часто телефонував?

— Ні, лише той єдиний раз. Приблизно за годину до повідомлення про пожежу. Розмовляли майже хвилину.

— Вони знайомі? Раніше контактували?

— Нічого такого ми не з’ясували. Принаймні поки що.

Знадвору на підвіконня сів голуб. Вістінґ підвівся й обережно підійшов до вікна, щоб не сполохати птаха. Він задивився на маяк на одному з островів архіпелагу Свеннер у Ларвік-фьорді. Почуте лише сплутало йому всі нитки слідства. Інформація нікуди не вписувалася — ніяк! Чоловік, який опосередковано допомагав Керрові, контактував з матір’ю однієї з його жертв?!

— Мусите поговорити з нею, — нарешті промовив Вістінґ. — Спершу спробуємо назбирати більше інформації, тоді завтра викличемо на допит. Я триматиму тебе в курсі.

На тому розмова закінчилася.

Голуб змахнув крилами й полетів. Вістінґ далі непорушно стояв біля вікна. Треба було зібрати докупи багато розрізнених ниточок, але відчуття підказували, що їх смикає ще хтось третій. Сильний і владний.

Розділ 47

— Дуже дякую!

Амалія принесла мамі зі своєї іграшкової кухні чайок. Ліне приклала горнятко до губ, вдала, ніби п’є. Амалія щасливо засяяла, повернулася до своєї крихітної кухоньки в