Читати книгу - "Одержимий злом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вістінґ здивувався, як багато кореспонденції надсилають за помилковими адресами.
— Злиття округів і сільських громад спричиняє поштовий безлад, — пояснила жінка. — Нові великі об’єднання переглядають назви вулиць. Залишають, наприклад, лише по одній Стурґате в кожній громаді. Це полегшить доставку пошти, але в перехідному періоді викликає плутанину. Люди забувають повідомляти своїм знайомим про зміну адреси.
Вістінґ обвів поглядом стелажі. У найближчій скриньці, з самого верху, лежав лист, підписаний нерозбірливим почерком, і пачка без відмітки про вручення. На обох напис: «Адресат невідомий». Скринька з листами мала жовту наклейку з датою та інвентарним номером. Система видавалася примітивною і дуже недосконалою.
— Ми шукаємо листа, адресованого Тео Дерману, який начебто мешкає на вулиці Антона Брекке в Осло, — пояснив Вістінґ. — Адреси не існує, такого імені немає в реєстрі перепису населення.
— Отже, мусить десь зберігатися в системі, — задумливо промовила жінка, повертаючись на своє робоче місце.
Решта рушили за нею.
Жінка сіла за стіл, відкрила пошукову програму. Вістінґ продиктував ім’я та прізвище по літерах. Службовець за сусіднім столом зацікавлено спостерігав за ними.
— Є два збіги, — сказала жінка й повернулася до колеги. — Це ти їх приймав, Морґане.
Чоловік підвівся.
— Зараз знайду.
Жінка назвала реєстраційний номер першого листа. Чоловік прошкутильгав до стелажа, вийняв одну скриньку й почав гортати її вміст. Вістінґ перезирнувся з Стіллером.
— Конверт С-4, — підказав начальник безпеки.
Службовець вийняв коричневий конверт і помахав ним.
— Ось!
Жінка за комп’ютером дала йому ще один номер реєстрації. Чоловік знайшов другий конверт. Обидва конверти були приблизно однакові завтовшки. Нерозкриті. Прізвище адресата й адреса надписані кострубатими літерами. У правому верхньому кутку — ціла колекція наліплених поштових марок.
— Тео Дерман, — промовив чоловік, простягаючи листи.
— Нам потрібний дозвіл від прокуратури на вилучення кореспонденції, — озвався начальник поштової служби безпеки.
Стіллер спробував було заперечити, що такий дозвіл зайвий, але Вістінґ уже вийняв телефон.
— Я це залагоджу, — сказав він, набираючи номер Крістіне Тііс. — Так чи інакше, нам потрібний дозвіл на те, щоб їх розпечатати.
Доки Вістінґ пояснював поліційному прокуророві, про що йдеться, начальник не випускав конверти з рук.
— У вас є телефакс? — запитав Вістінг.
Начальник похитав головою.
— Лише електронна пошта.
Вістінґ продиктував адресу в телефон і сів. Листи лежали на столі між ним і начальником служби безпеки.
Вістінґ кивнув на монітор комп’ютера.
— Займе п’ять—десять хвилин.
— Бажаєте каву? Мінеральну воду? — гостинно запропонував начальник.
Стіллер ввічливо відмовився. Вістінґ попросив філіжанку кави. Не так йому кави бажалося, як спровадити товстуна з кімнати.
— Тео Дерман, — промовив Вістінґ голосно. — Думаю, я знаю, хто це.
— Хто ж?
Вістінґ повторив ім’я.
— Звучить по-німецькому, правда?
— Швидше єврейське звучання, — сказав Стіллер.
— А якщо англійське чи американське?
Стілер спробував вимовити прізвище на англійський манер; він не відразу здогадався, що Вістінг мав на увазі.
— The other man! Інший! — ледь не скрикнув він.
Вістінґ кивнув на два конверти на столі.
— Або в листах є те, за чим ми шукаємо, або нас обдурили. Знову…
— Обдурили? Як?
— Можливо, це облудний хід, щоб пустити нас помилковим слідом.
Начальник безпеки повернувся з двома філіжанками кави. Одну поставив перед Вістінґом і сів, тримаючи другу на колінах.
— Ну, то хто ж такий Тео Дерман? — запитав він.
Вістінґ глянув на годинник.
— Перевірте свій е-мейл, — попросив він.
Товстун відсьорбнув кави, поставив філіжанку на стіл і потягнувся до комп’ютера.
— Ось, є…
Він скосив очі на екран, читаючи текст офіційного дозволу на вилучення кореспонденції.
— Усе гаразд, — підтвердив він і взяв з полиці позаду себе ніж для відкривання конвертів.
— Чудово, — промовив Вістінґ, підвівся, узяв обидва листи й рушив до дверей. — Дякую за допомогу.
Стіллер теж устав, рипнувши ніжками стільця по підлозі.
Вже в авті Стіллер подав Вістінґові кишеньковий ножик.
— Може, ліпше в рукавичках? — запитав він.
Вістінґ кивнув. Треба враховувати, що самі листи є речовим доказом. Він вийняв з кишеньки в дверцятах пару тонких латексних рукавичок і натягнув на руки. Потім перевірив штамп на першому конверті й відкрив його.
У конверті лежала пачка розлінованих аркушів. Чистих…
Стіллер застогнав.
— Він з нами грається, — промовив Стіллер і вилаявся.
Вістінґ розрізав другий конверт. Те саме.
Розділ 45
— Як?! Ви без камери?! — здивовано вигукнув чоловік за письмовим столом.
Ліне відповіла усмішкою. Еліас Вальберґ — один із двох психіатрів, які обстежували Тома Керра. П’ятдесятирічний чоловік з надмірною вагою. Зморшкувате обличчя, сиве волосся над вухами й лукавий вогник в очах. Увесь його вигляд випромінював впевненість у власному авторитеті, професійному досвіді й вагомості. Як фахівець з психіатрії, мав би поводитися в судовому залі самовпевнено й зарозуміло. Так само, мабуть, і перед камерою.
— Сьогодні я не мала наміру вести зйомку, — сказала Ліне. — Для цього потрібні додаткові умови. Спеціальне оснащення, світло й таке інше. Але я рада, що ви відразу погодилися на зустріч зі мною.
Вона вийняла свої нотатки.
— Мене дуже зацікавила ваша роль у кримінальних справах. Що під силу з’ясувати судовому експертові з психіатрії?
— Конкретно про випадок Тома Керра говорити не буду, — застеріг Вальберґ ще до початку розмови.
— Розумію. Мені треба почути, щó справжній профі може розповісти про природу зла. Звідки воно береться і до чого призводить.
Еліас Вальберґ нахилився уперед.
— Зло — це душевна пітьма, — відповів він. — Нестерпна потреба завдати болю іншому.
Ліне записувала. Їй сподобалося почуте. Хрипкий голос, надзвичайно образна розповідь. Та й сам лікар матиме бездоганний вигляд на телеекрані.
— Звідки береться зло, відповісти важко. Я дійшов висновку, що зло не піддається розумінню, тому ми не вміємо убезпечитися від нього, не можемо контролювати його чи йому завадити. Це достоту як з коханням.
Вальберґ усміхнувся, зручніше вмостився на стільці.
— Не доведено, що зло є психологічним відхиленням, — сказав він. — Насправді воно може залежати від фізичних процесів у мозку. Дослідження показують, що психопати мають дефекти або ураження тієї частини мозку, яка відповідає за формування особистості. Ділянки мозку, завдяки яким людина здатна на сором чи співчуття, ушкоджені. У них просто відсутні відповідні клітини, — психіатр торкнувся вказівним пальцем свого чола. — Немає мозкової речовини, де формуються емоційні реакції, скажімо, каяття, відчуття провини чи ніяковості, страх.
Ліне впізнавала деякі фрази, вичитані в дипломній роботі Марен Доккен.
— А психопати знають різницю між правильними й неправильними вчинками? — запитала вона.
— Психопати вміють пристосовуватися, — кивнув лікар. — З реакцій сторонніх можуть здогадуватися, що, наприклад, мучити тварин осудно, але не пов’язують осуд з власними вчинками. Не почуваються винними. Це вроджена вада. Тому психопат
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одержимий злом», після закриття браузера.