Читати книгу - "Одержимий злом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я припускав, що від Іншого.
Стіллер глянув на Вістінґа.
— Хоча то міг бути й зовсім не він. Не особисто він. Можливо… Найімовірніше, його посланець. Думаю, Том Керр щиро казав на суді, що не має ніякого стосунку до вбивства Таран Нурюм. Скоріш за все, він не винуватий у цьому випадку, проте розумів, що мусить узяти вину на себе, якщо сподівається полегшити собі умови відбування ув’язнення. Його й так уже засудили до найсуворішої, за законом, кари. Зізнавшись іще в одному вбивстві, він нічого не втрачав. Навпаки. Зізнанням хотів продемонструвати, що змінився і розраховує у далекому майбутньому на дострокове звільнення. Але йому потрібна була інформація. Мусив знати, як саме Інший позбавив життя Таран Нурюм і куди подів тіло. Припускаю, саме про такі подробиці йшлося у листах. Як адвокат, я опинився у жахливій ситуації, коли в інтересах свого підзахисного був, по суті, змушений дати неправдиві свідчення.
Вістінґ мовчки слухав.
— Далі все стало схожим на якусь гру, — вів далі Танке. — Від самого початку, коли він завів довірливі розмови зі співкамерником. Від того моменту події пришвидшилися. Надто пришвидшились, як на мене. Керр попросив мене відкласти слідчий експеримент. Тепер розумію, що він потребував відтермінування, щоб роздобути зброю. І в нього з’явився час на збір усієї необхідної інформації.
— Отже, це означає, що саме Керр ініціював комунікацію з Іншим, — підсумував Стіллер. — Першим вийшов на контакт з ним, з тюрми. У який спосіб це могло відбутися у такому разі?
Клес Танке розвів руками.
— Не знаю. Він має постійну відвідувачку, яка провідує його у в’язниці. Подругу по листуванню. Але це лише мої нічим не підтверджені припущення.
— Можете порадити, як знайти й ідентифікувати того посланця?
Танке вкотре похитав головою.
— Не знаю більше нічого, крім того, що вже розповів. Здебільшого це лише здогади.
Вони знову підсумували все сказане, поставили ще багато різних запитань, отримали ще детальнішу розповідь адвоката про відвідини Тео Дермана, обговорили можливість створення фоторобота.
— Є всі передумови для укладення такого портрета, — наголосив Вістінґ. — Він же сидів перед вами. Ви з ним розмовляли.
— Я вже бачив раніше такі фотороботи, записані зі слів свідків, — сказав Танке. — Вони нечасто допомагають у пошуках злочинця, але, звісно, я охоче спробую.
Вістінґ підвівся, збираючись відкланятися.
— Маєте якісь здогади або припущення, де зараз може перебувати Том Керр?
Адвокат знову міцно стиснув губи.
— Ні. Якби знав, то ще добре подумав би, чи розповідати про це поліції.
Розділ 44
— Щось воно не надто в’яжеться, — завважив Стіллер, доки вони йшли до авта. — Танке потай проносив листи до в’язниці, а Луне Мельберґ виносила?
Вістінґ мовчки кивнув.
— Попрошу Семмельмана перевірити Центр зайнятості, — сказав він. — Це — найбільш конкретна інформація. Той чоловік телефонував звідти, щоб, без сумніву, домовитися про зустріч з адвокатом.
— Треба поговорити і з секретаркою, — додав Стіллер. — Хай підтвердить слова Танке й опише відвідувача.
Вони дійшли до авта. Вістінґ паркувався через додаток на телефоні. Відкрив іконку, щоб заплатити за стоянку, і побачив, що за час їхньої зі Стіллером відсутності двічі телефонував Гаммер.
— Я саме отримав цікаве повідомлення з Головної пошти, — сказав він, коли Вістінґ передзвонив.
— Тео Дерман?
— Вони теж не знайшли такої адреси, але певні, що надісланий туди лист опинився у відділенні незатребуваної кореспонденції.
— Незатребуваної?
— Поштові надсилання, які не знайшли адресата чи відправника, передають на склад Естланн-терміналу для подальших розшуків. Саме на тому терміналі згромаджуються всі різдвяні подарунки з неправильною адресою.
Вістінґ десь читав статтю про так званих поштових детективів.
— В окремих випадках конверти відкривають, щоб подивитися, чи не знайдеться всередині ім’я відправника.
— Отже, листи Тео Дермана могли потрапити на поштовий склад? — перепитав Вістінґ.
— Принаймні службовець, з яким я розмовляв, вважає такий варіант цілком можливим, — відповів Гаммер.
Вістінґ завів авто.
— Де той термінал?
— Льоренскуґ, — відповів Гаммер.
— Буду там за півгодини. Надішли адресу.
Закінчивши розмову, Вістінґ переказав новину Стіллерові.
— Я з тобою, — кивнув Стіллер.
Вони рушили в північному напрямку, на виїзд із центру міста. Перетнувши межу Осло, впали «на хвіст» зеленому трейлерові поштової служби, який допровадив їх до індустріальної зони й далі — до поштового терміналу.
Стіллер відчинив дверцята зі свого боку. Але Вістінґ не виходив, завмер, склавши руки на кермі.
— Що таке? — здивувався Стіллер.
Вістінґ похитав головою. Доки вони їхали, одна думка засіла йому в голові, але така непевна, що він мусив добре її обдумати, перш ніж висловити вголос.
— Він повинен був мати якусь причину для такого вчинку. Таємно передати з тюрми листа на адресу, якої не існує, — Вістінґ нарешті вийшов і зупинився перед автом. — Усе інше було чудово сплановано. А якщо його план саме й полягав у тому, щоб лист опинився у поштовому терміналі?
Стіллер теж зупинився, пильно дивився на колегу, доки нарешті збагнув.
— Має там когось? — він кивнув у бік терміналу. — У відділенні незатребуваної кореспонденції?
— Це лише припущення. Можливість...
— Думаєш, Інший там працює?
— Не конче він. Хтось, хто може передати листа далі. За призначенням. Ходімо! З’ясуємо, чи листи на складі. Якщо ж їх тут немає, мусимо вирахувати, хто мав до них доступ.
Вони підійшли до віконця реєстрації. Їх скерували до огрядного службовця, відповідального за звернення поліції. Табличка на дверях повідомляла, що тут приймає начальник відділу якості й безпеки. Вістінґ пояснив мету візиту.
— Це стосується Тома Керра? — запитав чоловік за письмовим столом. — Бачив вас у новинах.
— Ми розслідуємо багато різних справ, — кивнув Вістінґ. — Мова йде про конверти формату А-4, надіслані на адресу в Осло, якої не існує.
— С-4, — виправив його товстун. — Конверти розміру А-4 називаються С-4.
Вістінґ усміхнувся.
— Ми хочемо перевірити, чи не осіли вони у відділі незатребуваної кореспонденції.
— Зрозуміло.
Чоловік висунув одну шухляду й заходився перебирати якісь папери.
— Коли це було? — поцікавився він.
— Орієнтовно від півтора до чотирьох тижнів тому.
— Тоді вони ще в нас, — кивнув чоловік, засуваючи шухляду. — Ви заповнювали анкету-запит?
— Це терміново, — сказав Вістінґ. — Заведіть нас до відділення, щоб ми могли поспілкуватися з працівниками. Якщо листи в наявності, ми сьогодні ж їх заберемо.
Товстун мовчки дивився на Вістінґа, ніби оцінював, чи не порушує правил його прохання. Тоді підвівся з-за столу.
— Зрозуміло, — зрештою промовив він. — Ходімо зі мною.
Начальник провів їх коридором, угору гвинтовими сходами, потім — ще одним коридором, який закінчувався сірими металевими дверима без таблички. За дверима під стінами стояли стелажі з червоними скриньками, заповненими пакунками й листами. У самому кінці продовгуватого приміщення
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одержимий злом», після закриття браузера.