Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

– Я справді дуже вдячна, – сказала я, взявши її за лікоть.

– Слухай, приходь до мене після роботи. Або можемо кудись разом піти. Ця історія мені геть нерви розтріпала.

Здавалося, вона була на межі нервового зриву. Усе місто вже доходить до межі. Але ввечері обіцяв заїхати Кайл, можливо, з новинами.

– Шкода, але я сьогодні не можу, – сказала я.

Пролунав дзвоник, і вона застогнала – зараз почнеться наступний урок. До класу не ввійшов, а влетів учень: у навушниках, музика на повну гучність, чутно з іншого кінця кімнати.

– Ну, шоу починається, – сказала вона.

Я позадкувала з її класу, буркнувши на прощання: «Дякую тобі». І відклала все, про що ми говорили, у віддалену комірчину свого мозку, на потім.

Зосередься, Ліє. Берися до роботи.

Іззі Марон здивовано завмерла біля мого класу. Вона не очікувала, що я повернуся на останню, четверту пару уроків. Гладенько зачесане й зав’язане на маківці темне волосся. Карі очі з підмальованими віями дивилися на мене щирим невинним поглядом. Вона мала сухорляву фігуру та вічно засмаглу шкіру і, щоб це підкреслити, ходила у світлому вбранні, короткому й обтислому.

– Я десь забула куртку, – сказала вона, не зрушивши з місця.

Я нахилила голову набік і вказала рукою на клас:

– Шукай.

Вона пройшлася між рядами і, щоб не зрадити своїй брехні, нахилялася заглянути під кожну парту. А тоді врешті випросталася й уперла руки в боки.

– Може, Тео забрав. Він живе поруч. Запитаю його пізніше.

Ніби хотіла недвозначно продемонструвати, на чиєму вона боці. І чому мене не дивує, що вони сусіди? Що обоє живуть у величезних будинках, у новому кварталі – втіленні добробуту та безпеки?

Я зустрілася з нею поглядом і сказала:

– Сподіваюся, знайдеться.

Дівчина прокашлялася.

– Ви як? Усе гаразд? Це був… Хтось знайомий?

Я захитала головою.

– Зі мною все добре, Іззі. Ти ще щось хотіла? – запитала я, припускаючи, що вона тут, щоб дізнатися свіжі плітки. Продовження історії.

Вона знову облизала губи, захитала головою й рушила до дверей.

– Та ні, нічого.

– До завтра, – сказала я, щоб мала знала: я тут, я повернулася й нікуди не збираюся втікати.

Лише зараз, коли вона обернулася спиною, я помітила в її руці складений у декілька разів клаптик паперу в лінійку. Іззі пхнула його на ходу в задню кишеню джинсів.

Розділ 20

Кайл не зателефонував перед своєю появою ввечері, як я очікувала. Приїхав несподівано й не сам. На заїзді стояли два поліційні автомобілі, запарковані позаду моєї машини. Я знала, що вони рано чи пізно приїдуть із офіційним візитом: зрештою, я заявила, що знайдена в озері машина належала Еммі. Цілком логічний крок з їхнього боку.

Я дістала зі скриньки з прикрасами розірваний ланцюжок Еммі, поклала на столик у вітальні, гадаючи, що він потрібен поліції як речовий доказ. Шкода, що я не була достатньо обережною, схопила його голою рукою, коли знайшла, і, тримаючи в кулаку, вочевидь, замацала відбитки пальців, які на ньому могли залишитися.

Еммі мусили викрасти звідси. Видно, встряла з тим мутним покидьком Джеймсом Фінлі в якусь халепу. Поліція мусила з’явитися, а я – бути готовою до їхньої появи. Проте я очікувала, що Кайл спершу зателефонує.

Кайл піднявся на ґанок у супроводі двох чоловіків, один у формі, інший – як Кайл, у цивільному одязі, стриманий діловий стиль. Я впізнала обох: Кларк Іґан, той, що в перший день допитував мене в школі; і Келвін Додж, той переляканий юнак, що був у мене того дня, коли я знайшла ланцюжок. Додж – наймолодший із них, трохи невпевнений у собі. Я вийшла на ґанок, перш ніж вони встигли постукати в двері.

– Панно Стівенс.

Першим заговорив детектив Іґан. Додж привітався кивком голови. А Кайл одразу запитав:

– Можна ми оглянемо речі Еммі?

– Звісно, – сказала я, відступаючи вбік і запрошуючи гостей.

Я теж позадкувала всередину. Але, проходячи повз мене, Кайл навіть не глянув у мій бік, не всміхнувся, не торкнувся рукою талії.

– Покажете, де її кімната? – запитав він, і я просто остовпіла, надто довго кліпаючи очима.

Отже, це було для годиться. Отже, кожен грає свою роль, чітко розділяючи різні сторони життя.

– Двері ліворуч, – сказала я.

Кайл попрямував до кімнати Еммі сам, а Іґан залишився на ґанку, втупившись поглядом у ліс. Додж чекав ближче до виходу. Він тинявся по кухні та вітальні, розглядаючи кухонну стійку, канапу, телефон на стіні. Я бачила, як він усе сканує очима.

– Ось. – Я взяла ланцюжок Еммі й простягнула його Доджу. Він опустив погляд на кулон, а тоді дещо байдуже подивився на мене. – Ланцюжок, який я знайшла на задньому ґанку, – додала я.

– Я пам’ятаю, – кивнувши, сказав він і додав: – Мені шкода, – ніби долю Еммі вже визначено наперед.

Додж обмацав кишені, видобув поліетиленовий пакетик і розкритим простягнув до мене, щоб можна було покласти туди прикрасу. Сподіваюся, Додж протримається на цій роботі. Так виглядає, що вона йому щиро подобається, але боюся, в нього надто м’яка вдача для тривалої служби в поліції. Він ще на випробуванні.

Детектив Іґан просунув голову в розсувні скляні двері.

– Доноване, можна тебе на хвилинку? – Його голос відбився від стін, розрізаючи порожнечу.

Спершу я почула кроки, а за мить побачила Кайла.

Щось у голосі Іґана змусило мене піти за ними. Черевики гучно затупали дерев’яною підлогою в напрямку ґанку й далі вниз розтрісканими сходами. Іґан зауважив, як я рушила за ними, і подивився на Кайла запитальним поглядом.

– Там щось під сходами, – приглушеним тоном сказав Іґан, ніби натякаючи: «Це я не тобі, дівчинко».

– Що? – здивувалася я, малюючи в уяві найгірше. Завжди найгірше. Імпровізована могила. Мертве тіло.

Він не підвів на мене очей, але відповів:

– Ще незрозуміло. Схоже на якісь каністри. Ваші?

Я захитала головою.

– Ні. Ми орендуємо будинок. Я насправді ніколи там не лазила.

Це Еммі заглядала туди з ліхтариком. Тієї ночі, коли ми виявили й розлякали котів.

Іґан присів навпочіпки, скрипнувши черевиками, ременем і колінами. Посвітив ліхтариком, як в Еммі. Хлопці явно хотіли мене позбутися, але це мій дім і цей