Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

І ніколи в житті Не Став Запитань. Звичайно, Ігор знав, що це означало не ставити ВАЖЛИВИХ запитань. «Чи не хотів би шер випити чашечку чаю?» було нормально, а от «Для чого вам ціла шотня нешайманих дівчат?» або «Де я вам шнайду шеред ночі людшький мошок?» було ненормально.

Пересічний Ігор вважав своїм обов’язком служити вірно, надійно, скромно і з посмішкою на вустах або принаймні з кривим усміхом чи навіть просто з викривленим шрамом у відповідному місці.[12]

А отже, Ігор почав відчувати стурбованість. Справи були погані, а коли якийсь Ігор так думає, справи дійсно погані. Найбільша складність полягала, однак, у тому, щоб довести це до відома Джеремі, не порушуючи кодексу. Ігор завжди почував себе ні в сих ні в тих з кимось настільки відверто й показово небожевільним. Та він, однак, зробив таку спробу.

— Її швітлішть шнову прийде шюди цього ранку, — повідомив він, поки вони спостерігали за розчином, з якого проростав черговий кристал. І я знаю, що ви це знаєте, подумав він, бо ви помили волосся милом і вбрали чисту сорочку.

— Так, — підтвердив Джеремі. — Було б добре звітувати про кращі результати. Проте я впевнений, що ми вже майже скінчили роботу.

— Так, це дуже дивно, правда? — сказав Ігор, використовуючи нагоду.

— Кажеш, дивно?

— Можете нашивати мене Міштером Дурником, шер, але мені шдаєтьшя, що ми завжди наближаємошя до ушпішного фіналу, коли має прийти її швітлішть, але коли вона йде геть, у наш виникають нові шкладнощі.

— На що ти натякаєш, Ігоре?

— Я, шер? Я не належу до натякальників, шер. Але минулого рашу трішла чаштинка подільника.

— Знаєш, я думаю, це сталося через розмірну нестабільність!

— Так, шер.

— Чому ти так дивно на мене дивишся, Ігоре?

Ігор знизав плечима. Тобто, одне його плече на мить вирівнялося з другим.

— Це в мене таке обличчя, шер.

— Навряд чи вона так добре нам платила для того, щоб саботувати весь проєкт, скажи? Навіщо це їй?

Ігор завагався. Перед його очима височів неприступною стіною кодекс.

— Я далі не певний, шер, чи вона дійшно та, ким шдаєтьшя, шер.

— Перепрошую? Я щось не второпав.

— Я не певний, чи їй можна довіряти, шер, — терпляче розтлумачив Ігор.

— Ой, краще піди й відкалібруй резонатор складності, гаразд?

Ігор щось пробурмотів і підкорився.

Коли Ігор удруге переслідував їхню благодійницю, вона зайшла до готелю. Наступного дня вона рушила до великого будинку на Королівському шляху, де її зустрів жирний чолов’яга, який розіграв цілу виставу із врученням їй ключів. Ігор пішов услід за цим жирнюгою аж до його офісу на вуличці неподалік, де довідався — бо всі раптом ставали балакучими, побачивши його всіяне швами обличчя — що вона щойно взяла в оренду дім, розрахувавшись величезним зливком золота.

Після цього Ігор вдався до древньої анк-морпоркської традиції і підплатив комусь, щоб той слідкував за її світлістю. Золота в майстерні, дякувати небесам, було достатньо, а господаря воно взагалі не цікавило.

Леді Л女жон ходила в оперний театр. Леді Л女жон відвідувала картинні галереї. Леді Л女жон ні в чому собі не відмовляла. Єдине, що леді Л女жон, наскільки міг визначити Ігор, ніколи не ходила в ресторани і не замовляла харчів додому.

Леді Л女жон щось замислила. Ігор міг легко це визначити. Про леді Л女жон не було жодної згадки в «Книзі шляхти Твурпа», «Готському альманасі» чи в будь-якому іншому довіднику, що їх, очевидно, передивився Ігор, а це означало, що їй було що приховувати. Йому, звичайно, доводилося служити господарям, які мали багато чого приховувати, інколи опівночі в глибоких ямах. Але ця ситуація з моральної точки зору була відмінна з двох причин. По-перше, її світлість не була його господинею, господарем був Джеремі, і саме йому він зберігав вірність. А по-друге, Ігор сам вирішив, що з його моральної точки зору ситуація відрізнялася.

І ось він підійшов до скляного годинника.

Той був майже готовим. Джеремі запроєктував механізм, що мав міститися за циферблатом, а Ігор його виготовив, повністю зі скла. Цей механізм не мав нічого спільного з тим іншим механізмом, що поблискував за маятником, і займав несподівано маленький об’єм кімнати, після того, як був зібраний; деякі його деталі немовби перебували в іншому вимірі відносно решти. Але в годиннику був циферблат, а циферблату потрібні стрілки, отож-бо скляний маятник коливався, а скляні стрілки рухалися, показуючи нормальний, поточний час. «Цокання» чимось нагадувало дзвіночки, немовби хтось клацав нігтем по винному келиху.

Ігор подивився на свої успадковані руки. Вони починали його непокоїти. Тепер, коли скляний годинник став схожий на годинник, вони починали тремтіти щоразу, коли Ігор до нього підходив.

Цок 

Ніхто не помічав у бібліотеці Гільдії істориків Сюзен, яка обклалася цілою горою книжок, гортаючи їх. Вряди-годи вона записувала якісь нотатки.

Вона не знала, чи отримала свій інший дар у спадщину від Смерті, але завжди казала дітям, що в них є ліниве око і діловите. Світ можна бачити двома шляхами. Ліниве око бачить тільки те, що на поверхні. А діловите око проникає у підспудну реальність.

Вона перегорнула сторінку.

Історія, побачена діловитим оком, була дуже дивна. На ній проступали шрами. Наприклад, просто приголомшувала історія країни Ефеб. Її знамениті філософи були або довгожителями, або успадкували свої імена, або всю цю історію доповнили, підшивши до неї додаткові латки різних подій. Історія Омнії була взагалі суцільним хаосом. Схоже, що два століття зібгали в одне, і тільки завдяки специфічному мисленню омнійців, релігія яких змішувала докупи минуле, майбутнє й сучасне, це все могло пройти незауваженим.

Або взяти долину Кум? Усі знають, що там відбулася знаменита битва між ґномами і тролями, а ще й найманцями, які підтримували обидві сторони, але скільки взагалі точилося тих битв? Історики твердили, що долина опинилася в дуже зручному для різних протистоянь місці спірної території, але з не меншою легкістю можна було повірити — принаймні, якщо вашим дідусем був Смерть — що латку, яка мала відповідні розміри, неодноразово підшивали до історії, і тому різні покоління знову і знову переживали цю ідіотську катастрофу, вкотре вигукуючи «Не забудьмо долину Кум!».[13]

Скрізь були аномалії.

І ніхто їх не помічав.

Треба віддати належне людським істотам. Вони володіли найдивнішими у всесвіті здатностями. Навіть її дідусь мусив це визнати. Жодні інші створіння у світі не винайшли таку річ як нудьга. Можливо, саме нудьга, а не інтелект, підштовхнула їх угору еволюційною драбиною. Тролі і ґноми також володіли цією химерною здатністю дивитися на всесвіт і думати: «Ох, те саме, що й учора, як нудно. Цікаво, що станеться, якщо я гримну когось по голові цією каменюкою?».

З цією здатністю була тісно пов’язана інша — робити все нормальним. Світ кардинально мінявся, а вже за пару днів люди вважали це нормальним. Вони мали дивовижне вміння заплющувати очі на все, що їх не влаштовувало, й забувати про це. Вони вигадували всілякі байки