Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Найкраще це вдавалося робити історикам. Якщо раптово здавалося, ніби майже нічого не відбулося в ХІV столітті, вони витлумачували це двадцятьма різними теоріями. Жодна з них не припускала можливість того, що більшу частину часу було просто вирізано і вставлено в ХІХ століття, бо після Краху не залишилося достатньо часу для того, щоб могло статися все необхідне, адже навіть для того, щоб винайти хомут, потрібен принаймні тиждень.
Історичні Ченці добре впоралися зі своїм завданням, але чи не найбільше їм прислужилася людська здатність мислити приповідками. В цьому людям не було рівних. Вони казали такі речі, як «Це вже четвер? Куди подівся тиждень?» або «Час тепер летить як ніколи», або «Здається, це було тільки вчора…».
Хоч деякі речі не зникли остаточно.
Ченці старанно витерли той час, коли вдарив Скляний годинник. Він був з хірургічною точністю видалений з історії. Майже…
Сюзен знову взяла в руки «Казки сестер Ґрім». Коли вона була малою, батьки не купували їй таких книжок. Вони намагалися виховати її нормальною; знали, що звичайній людині не варто підтримувати занадто близькі контакти зі Смертю. Навчали її тому, що факти важливіші за фантазії. А тоді вона виросла і виявила, що Блідий вершник, Зубна фея або бабай — це зовсім не фантазії, а справжні реальні факти. А найбільшою фантазією було якраз те, що в цьому світі грінкам із маслом байдуже, яким боком падати на землю, логіка має сенс, а деякі речі, що сталися, можуть і не статися.
Скляний годинник був завеликий, щоб його можна було легко сховати. Він просочився крізь темні, потайні лабіринти людського розуму, ставши фольклорною казкою. Люди намагалися підсолодити її, прикрасити чарівними мечами, але її правдива суть зачаїлася, мов граблі на зарослій травою галявині, готові вигулькнути з неї, коли на них наступить чиясь необережна нога.
І ось на ці граблі знову хтось вирішив стати, і головним, ключовим моментом було те, що чоло, по якому вони мали лупнути, належало…
…комусь такому, як я.
Вона якийсь час сиділа, втупившись у порожнечу. Історики довкола неї лазили бібліотечними драбинками, незграбно клали книжки на свої аналої і вправлялися в реконструюванні образу минулого, щоб він відповідав сучасному баченню. Хоча один із них, насправді, намагався просто знайти свої окуляри.
Час мала сина, подумала вона, який блукає десь по світу.
Був собі чоловік, який настільки самовіддано присвятив себе дослідженню часу, що цей час для нього став реальним. Він вивчив усі можливості часу, і на нього звернула увагу Час, розповідав Смерть. Між ними зародилося щось подібне на кохання.
І Час народила сина.
Як? Сюзен, завдяки характеру свого мислення могла зіпсувати будь-яку розповідь подібними питаннями. Час і смертний чоловік. Яким чином вони могли?.. Точніше, як вони змогли?
А тоді вона подумала: моїм дідусем є Смерть. Він удочерив мою матір. Мій батько був якийсь час його учнем. Це все, що сталося. Вони обоє були людьми, і я з’явилася на світ нормальним шляхом. Я в жодному разі не повинна була мати здатність проходити крізь стіни, жити поза часом і бути трішки безсмертною, але так воно є, а отже, це не та сфера, яку можна бодай частково пояснити логікою і, якщо подивитися правді в очі, основами біології.
Хай там як, але час постійно творить майбутнє. Майбутнє містить у собі речі, яких не існувало в минулому. Маленька дитинка не повинна створювати труднощів для чогось… когось, хто щомиті перебудовує заново всесвіт.
Сюзен зітхнула. І ще треба не забувати, що Час, мабуть, не була часом у тому сенсі, що й Смерть не був точною копією смерті, а Війна не був тим самим, що війна. Вона зустрічалася з Війною, дебелим і жирним чолов’ягою з вульгарним сенсом гумору і звичкою постійно відволікатися, котрий, звичайно, не брав особистої участі в кожній дрібній військовій сутичці. Їй не подобався Чума, який дивився на неї кривим оком, а Голод був просто химерний і змарнілий — шкіра й кості. Жоден із них не виконував свою… скажімо так, функцію. Вони просто уособлювали її.
Враховуючи те, що вона зустрічалася з Зубною Феєю, Качкою Душевного Пундика і Старим Бідуном, Сюзен сама дивувалася, як це їй вдалося вирости здебільшого людиною, до того ж майже нормальною.
Поки вона переглядала свої нотатки, її волосся розкрутилося з тугого вузла і стало статичним, немовби вона торкнулася чогось дуже наелектризованого. Воно розвіялося довкола її голови, неначе хмара, в якій виднілася лише одна чорна смужка майже нормального волосся.
Дідусь міг бути остаточним руйначем світів і кінцевою істиною всього всесвіту, але це не означає, що він не цікавився звичайними людьми. Можливо, й Час вони теж зацікавили.
Сюзен всміхнулася.
Кажуть, що час нікого не чекає.
Можливо, однак, що цього разу вона дочекалася когось, одного-єдиного.
Сюзен усвідомила, що хтось дивився на неї, озирнулася й побачила Смерть Щурів, який визирав з-за шкельців окулярів, що належали тому розгубленому чоловікові, котрий шукав їх у іншому кінці кімнати. А на давно вже занехаяному бюсті колишнього історика чистив собі пір’я крук.
— І що? — спитала вона.
— ПІ!
— О, він йде, справді?
Двері до бібліотеки прочинилися, і всередину зайшов білий кінь. У наїзників існує жахлива звичка називати білих коней «сірими», але навіть будь-який представник цього братства кривоногих мав би визнати, що принаймні цей кінь був білий — не мертвотно білий, як сніг, а живої, молочної білості. Його вуздечка й віжки було чорні, як і сідло, але все це певною мірою призначалося лише для показухи. Якщо кінь Смерті мав намір запропонувати вам роль вершника, вам було вже байдуже, є там сідло чи немає. І не існувало жодних обмежень щодо кількості людей, які могли б на ньому вміститися. Адже епідемії чуми траплялися інколи зненацька.
Історики не звернули на нього уваги. Коні ж не приходять до бібліотек.
Сюзен сіла на нього верхи. Безліч разів вона воліла б народитися звичайною людиною, цілком нормальною, але правда полягала в тому, що назавтра вона могла б відмовитися від усього…
…крім Хропунця.
Наступної миті в повітрі над бібліотекою спалахнули, наче плазма, чотири відбитки копит, щоб потім розчинитися і зникнути.
Цок
Єдиними звуками були хрусь-хрусь ніг єті по снігу і свист віковічного гірського вітру.
А тоді Лобсанґ запитав:
— Кажучи «відрубати йому голову», ви насправді мали на увазі…?
— Відокремити голову від тіла, — підтвердив Лу-Тзе.
— І, — мовив Лобсанґ тоном людини, що обережно досліджує кожен куточок населеної привидами печери, — він не заперечує?
— Ну-у, це трохи незру-учно, — пояснив єті. — Таки-ий собі фокус-по-окус. Але не стра-ашно, якщо це потрі-ібно. Підміта-альник за-авжди був на-ашим добрим при-иятелем. Ми-и перед ни‑им у боргу-у.
— Я намагався познайомити їх зі Шляхом, — гордо додав Лу-Тзе.
— Та-ак. Дуже кори-исно. «В дитинстві час повзе, а в старості лежить», — озвався єті.
Цікавість змагалася в голові Лобсанґа з роздратуванням і перемогла.
— Що я тут не зрозумів? — зронив він. — Ви не помираєте?
— Я не помира-аю? З відру-убаною голово-ою? Смі-іх та й го-оді! Хо. Хо, — мовив єті. — Звича-айно, я помира-аю. Але це-е не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крадій часу, Террі Пратчетт», після закриття браузера.