Читати книгу - "Пообіцяй забути, Влада Клімова"

Час летить дуже швидко. А коли чекаєш на появу маленького сонечка – час взагалі не має значення. Є тільки його дихання десь там, у тобі, та блаженне бажання вже побачити його крихітне личко й зрозуміти: на що ти у цьому житті здатна.

Кілька останніх днів ми з Богданом жили, неначе на пороховій діжці. У передпокої, на окремому почесному місці стояли всі речі, які нам наказали зібрати суворі лікарі, а ще мама телефоном та моя подруга, яка вже проходила через це. Словом, виглядало все так, ніби Богдан вигнав мене з дому і я ніяк не наважувалась виконати команду «з речами на вихід!»

Сам мій коханий Шеремет став смиканим і при кожному моєму подиху вночі, підіймався над подушкою та слухав тишу, а я вдавала, що сплю. Хоча, як для даної ситуації, спала я зовсім непогано! Мені ж сказали: відпочивати перед найважливішим моментом у житті – я й відпочивала.

Та якось рано-вранці я пішла попісяти і не зрозуміла, чого не можу зупинитись. Взагалі все, що з людиною відбувається вперше – не завжди приємно. Звідки мені знати, як відходять ті води? А вони взяли й відійшли... Тепер я точно зрозуміла, що не треба чекати, поки манюнє почне свій невпинний шлях на білий світ та краще потихеньку збиратись. І хоч в нашому ліжечку було приємно й затишно, а там у лікарні – страшно та незрозуміло, я вирішила їхати.
– Вставай, Богданчику! Здається, почалося, – зітхнула я, а він зірвався на ноги й прошепотів:
– Дуже болить? Я зараз! – тут же вдарився боком об стіл і я не витримала:
– Пане Шеремет, якщо Ви зараз же не перестанете панікувати, я викличу таксі й поїду на ньому. Ну, чого ти вештаєшся? Все нормально. Буде. Мабуть. Давай мене одягати...

Богдан почув мій суворий голосок та спробував заспокоїтись. Адже він умів це робити. Навіть коли зникали гроші на рахунках, або його звинувачували в якихось уявних махінаціях. Міжнародний бізнес – то страшна штука. Інколи він безжальний і підлий, але ж мій Шеремет дійшов до своєї вершини. От і я сьогодні постараюсь взяти свою вершину – вперше стану мамою. Бо я цього неймовірно хочу!
– Ой-ой-ой! – тепер я відчула такий дикий біль, що відразу забула про філософію й про цілий світ взагалі. Схопилась за живіт та розуміла, що наше маленьке диво, не стало анонсувати своє рішення та просто почало свій шлях назовні. Але раптом все пройшло...

Думаєте, що ми зовсім не підготовлені? Та ходили ми разом на всі ті курси й лекції й знаємо теоретично все про перейми й дихання та проміжки часу, але ж насправді це страшенно боляче. Тому розгублений чоловік знову кинувся до мене й чекав, що прямо зараз у нього народиться спадкоємець.
– Може приляжеш, – наївно спитав тридцятисемирічний «хлопчик», а я тільки закивала головою й попросила:
– Богданчику, давай мені он ту легеньку сукню. Її краще натягати та мокасини, бо відчуваю, що через кілька хвилин воно знову мене добиватиме...

Він виконав наказ і тихенько повів до дверей, але тепер у мене в очах знову заграли яскраві зайчики, адже наш чарівний хлопчик теж «попрямував до свого виходу».
З горем пополам ми з’їхали в ліфті на підземну стоянку і Шеремет миттю відчинив для мене дверцята.
– Лягай! Я опустив крісло, як зміг, – намагався обережно запхати дружину-гору в своє чудове авто він, але цього разу мені здалося, що я точно помираю і вже нікуди їхали не треба. Я скрикнула так, що якийсь інший водій вискочив зі своєї машини на стоянці та, мабуть, хотів мене рятувати, а потім зрозумів ситуацію, підняв обидві руки великими пальцями вгору та з посмішкою спитав:
– Хочете, буду прокладати шлях? Я недавно пережив те ж саме. Все буде добре!
– Дякую, брате! Ні, не треба, ми справимось, – гордо відповів мій Шеремет і зараз між чоловіками відчувалась дивна спорідненість. Наче то вони приймають у цьому процесі такі страшні муки!

Не встигла я вмоститись на сидінні, як те страхіття повторилось й накрило мене довше й безжальніше.
– Богдане, вирушай  прошу тебе, бо це точно станеться тут, де нічим перерізати пуповину...
– Що? – здригнувся він і я пожалкувала про сказане. Але ж нас чекав ще дуже довгий шлях. З усіх інших, ми обрали гарний пологовий на Куренівці. Кажуть, найкращий у місті. От тільки добиратись до нього з Хрещатика, в кращому разі, з пів години. Добре, що ще не настав «час пік»  й на вузькій дорозі по ходу слідування вісімнадцятого тролейбуса транспорту було зовсім мало.

На днях в пологовому мене запрошували лягти раніше і чекати там. Але ж я терпіти не можу ті палати, халати та виглядання з вікна, наче арештант перед стратою. Тому ось тепер і відчувала неймовірний екстрим руху та дикий біль у животі.
– Коханий, ти їдь правильно і не звертай на мене ніякої уваги. Я може трішки постогну чи покричу, щоб було легше. А ти дивись не на мене, а краще на дорогу, – бурчала я і здавалось, що від цього стає не так боляче. От тільки Богдан зціпив зубки й тяжко зітхнув:
– Тобі добре говорити, а я на грані. Ніколи не думав, що все це так жахливо виглядає.
– Але ж це ти хотів футбольну команду в домі! А я так – лише виконавиця твоїх мрій. І мені дуже добре, тільки воно трішки вбиває. Просто їдь...
Від сильного болю мене почало злегка тіпати, але я трималась. А коли ми врешті добрались до Мостицької – я була вже майже непритомна й лікарі відразу поклали мене на ноші та повезли готувати до таїнства.

Не пам’ятаю: як переодягли і я опинилась у яскраво освітленій великій кімнаті на спеціальному кріслі. Біля мене крутились кілька медиків, але коли до кімнати зайшов «космонавт», незалежно від болю – мені стало смішно. Мого Богдана одягли так, наче він точно скоро полетить у космос, адже в полі зору залишились лише прекрасні жовто-зелені очі. Хоча, окрім них мені більше нічого й не треба.

Акушерка, що буде вести пологи спитала у нас обох:
– Народжувати будете під анестезією? Тоді треба підписати...
– Ні в якому разі! Я витерплю. Мабуть, все життя я готувалась почути крик свого першого синочка і ні за що не пропущу цього моменту. Я сильна. Ви тільки, будь ласка, за ним слідкуйте. Ой-ой!!!... Бо він може знепритомніти, – впевнено попросила я, а жінка-професіонал посміхнулась і відповіла:
– Та я Вас прошу! Вони всі однакові. Це там, на вулиці їх кличуть сильною статтю, а тут, де дружина приймає муки відразу за трьох – падають як мухи, ще й крові не побачивши. Думайте зараз про себе і слухайте все, що я буду говорити. Добре?
– Та-а-а-к! О, Господи!.. – тепер мені здавалось, що я вже не така сильна, але медики зайняли свої місця і «процес нашого сімейного щастя був запущений»...

В якийсь момент я думала, що вже здохла, але потім знову поверталась очима до яскравого світла на стелі й слухала та виконувала все, що наказувала ота розумна й неймовірно жорстока пані. В якусь мить я почула:
– Бачу голівку... Тримаю... Йде, добре...
Я знову хотіла відключитись, та інша медикиня легенько торкалась моїх щічок і я поринала в страшний біль та божевільну агонію десь там у собі. Мені було вже байдуже до того: як я виглядаю і чи виглядаю взагалі, але тут я почула Його!
ОТОЙ ЗВУК, ЯКИЙ НЕ СПЛУТАЄ НІ З ЧИМ  НА СВІТІ ЖОДНА ЖІНКА НА ЗЕМЛІ !!!