Читати книгу - "Повернення короля"

– Прощавай, пане гольбитло! Тіло моє понівечене. Я відходжу до праотців. І мені в їхньому славетному товаристві не буде соромно за себе. Я здолав чорну змію. Похмурий ранок, радісний день, золотий захід сонця!

Мері не зміг вимовити й слово, тільки знову заплакав.

– Пробач мені, володарю, – сказав він нарешті, – бо я порушив твій наказ і не спромігся ні на що, крім як плакати оце в годину прощання.

Старий король усміхнувся.

– Не сумуй! Я пробачив тобі. Щирому серцю неможливо відмовити у прощенні. Живи щасливо! І, коли спокійно собі сидітимеш і пахкатимеш люлькою, згадай про мене! Бо мені вже не судилося посидіти з тобою в Медусельді, як я обіцяв, чи послухати про травознавство гобітів, – Теоден заплющив очі, Мері схилився до нього. Раптом король озвався знову:

– Де Еомер? Очі мені заступає темрява, та я хотів би побачити його, перш ніж відійду. Він мусить стати наступним королем. І ще я хотів переказати щось Еовин. Вона… вона не хотіла, щоби я залишав її, а тепер я вже її не побачу, ту, котра була мені дорожча за рідну доньку.

– Володарю, володарю, – почав було Мері, – вона…

Та тієї миті довкола них зчинилася страхітлива колотнеча, всюди залунали ріжки і сурми. Мері роззирнувся: він забув про війну та про весь навколишній світ, йому здавалося, що минуло вже багато годин, відколи король помчав назустріч своїй загибелі, хоча насправді збігла тільки коротка часина. Тепер гобіт побачив, що вони ризикують опинитись у самому осерді битви, яка невдовзі знову мала спалахнути.

Нові ворожі сили поспішали дорогою від Ріки, з-під мурів виступали морґульські легіони, з південних полів надходили піші воїни Гараду, перед якими їхали кіннотники, а позаду здіймалися велетенські спини мумаків, які несли на собі бойові вежі. Проте на півночі за білим гребенем Еомерового шолому рухалися широким флангом рогірими, котрих Еомер знову згуртував і очолив. А тим часом із Міста вийшли строєм усі люди, котрі там залишилися, і попереду, відганяючи супротивника від Брами, майорів срібний лебідь Дол-Амрота.

У голові Мері на секунду зринула думка: «Де Ґандальф? Невже його тут немає? Може, він би врятував короля й Еовин?» Але саме тоді поквапом над’їхав Еомер, а з ним ті лицарі з королівського дому, котрим пощастило вціліти й відшукати своїх коней. Вони приголомшено зиркали на тіло лютого звіра, що лежав на землі, а їхні скакуни не наважувалися підступати близько. Еомер спішився, горе та збентеження охопили його, коли він підійшов до короля і мовчки став біля нього.

Потім один із лицарів узяв королівський стяг із руки мертвого прапороносця Ґутлафа й підняв його. Теоден поволі розплющив очі. Побачивши стяг, він дав знак передати його Еомерові.

– Слава Королю Марки! – сказав. – Їдь уперед, до перемоги! Попрощайся за мене з Еовин!

І Теоден помер, так і не дізнавшись, що Еовин лежала поряд. І рогірими, котрі стояли поблизу, заплакали, вигукнувши:

– Теоден Король! Теоден Король!

А Еомер промовив:

Плакать не час! То був могутній витязь,

що згинув славно. Та як зведуть могилу, –

жінки поплачуть. А нас війна вже зве!

Проте й сам він заплакав, промовляючи.

– Королівські лицарі залишаться тут, – мовив за мить, – і з великою шаною заберуть його тіло з поля бою, щоби Теодена не розчавили в запалі битви! Так, і всіх інших людей короля, котрі тут полягли.

І він почав оглядати загиблих, пригадуючи їхні імена. І раптом помітив свою сестру Еовин, яка лежала неподалік, і впізнав її. Якусь мить стояв остовпівши, ніби гостра стріла прошила його серце саме тоді, коли він збирався закричати. Потім обличчя маршала смертельно зблідло, до горла підкотилася холодна лють, і йому відняло дар мови. Еомер неначе знавіснів.

– Еовин, Еовин! – заволав урешті. – Еовин, як ти потрапила сюди? Це безумство чи чорні чари? Смерть, смерть, смерть! Смерть забере нас усіх!

Тоді, ні з ким не радячись і не чекаючи наближення людей із Міста, він стрімголов помчав до передових позицій великого війська, і засурмив у ріг, і голосно крикнув, подаючи сигнал до наступу. Голос його дзвенів над полями, волаючи:

– Смерть! Їдьмо, їдьмо назустріч нашій загибелі і кінцю світу!

І рогірими почали атаку. Та вже не співали. «Смерть!» – кричали вони одностайно, голосно та жахливо, і, набираючи швидкість, їхні лави, наче могутній приплив, обминули полеглого короля і з ревінням покотилися далі на південь.

* * *

А гобіт Меріадок стояв на місці й мружився. Сльози затуманили йому очі, ніхто не озвався до нього і, здається, навіть узагалі не помітив. Він змахнув сльози і нахилився, щоби підібрати зелений щит, який дала йому Еовин, і закинув його на спину. Потім узявся шукати меча, якого впустив, бо, щойно він ударив Чорного Вершника, рука гобіта заніміла, тож тепер Мері міг ворушити лише лівицею. Його зброя лежала неподалік, але – о диво! – лезо диміло, ніби суха гілляка, яку кинули у вогонь, і на очах у Мері вичахло, зсохлось і розсипалося на порох.

Так зник із цього світу меч із Курганних Пагорбів, творіння Вестернесу. Та радів би той майстер, котрий поволі виготовив його ще в сиву давнину – в Північному Королівстві, коли дунедайни були молоді, а їхнім головним ворогом було жахливе королівство Анґмар і його король-чаклун, – якби знав, яка доля чекає його творіння. Жодне інше лезо, хай би його тримала й сильніша рука, не завдало би тому ворогові такої лютої рани, не прошило би його невмирущу плоть і не розірвало би чарів, які зв’язували невидимі його сухожилля і темну волю.

* * *

Й от одні роганці підняли короля і, постеливши плащі на древка списів, зробили для нього ноші й понесли до Міста, а другі лагідно підхопили Еовин і понесли її вслід за королем. Однак воїнів із королівського дому годі було забрати з поля: семеро лицарів полягло там, і серед них Деорвайн, їхній очільник. Тож їх поклали окремо від ворогів і від огидної потвори, обгородивши списами. А згодом, упоравшись із усім, роганці повернулися, розвели багаття і спалили труп потвори, а для Снігогрива викопали могилу і поставили надгробний камінь, де мовами Ґондору та Марки викарбували таке:

Вірний кінь, хоч і пана вбив,

Снігогрив тут спочив.

Зелена й