Читати книгу - "Повернення короля"

* * *

Мері повільно й сумно ішов поряд із ношами, він уже не зважав на битву. Гобіт утомився, все тіло його боліло, а кінцівки тремтіли від холоду. З Моря принесло сильний дощ, який залив усі пожежі в Місті сірими сльозами – здавалось, що усе довкола оплакує Теодена й Еовин. Крізь цю імлу гобіт раптом побачив, що до них наближається ґондорський авангард. Імрагіл, Принц Дол-Амрота, під’їхав і спинився біля них.

– Який тягар ви несете, люди Рогану? – гукнув принц.

– Ми несемо Короля Теодена, – відповіли йому. – Теоден помер. А Король Еомер веде бій: онде він, із білим гребенем, що тріпоче на вітрі.

Тоді принц зліз із коня і став навколішки біля нош, віддаючи шану королю та його переможному наступу, і заплакав. А підвівшись, поглянув на Еовин і вельми здивувався.

– Невже це жінка? – запитав Імрагіл. – І невже навіть жінки рогіримів за потреби йдуть на війну?

– Ні! Тільки одна, – відповіли йому знову. – Це – Володарка Еовин, Еомерова сестра, проте ми й самі тільки щойно довідалися про те, що вона була тут, і оплакуємо її гірко.

Тоді принц, подивований вродою Еовин, хоча її обличчя було бліде та холодне, торкнувся жіночої руки і нахилився, щоби придивитися пильніше, і раптом скрикнув:

– Люди Рогану! Чи немає серед вас знахаря? Вона поранена – може, і смертельно, – та поки що жива.

Потому підніс свою начищену до блиску нарукавну пластину до її холодних уст, і – о диво з див! – на ній з’явилася ледь помітна хмарка вологи.

– Слід поспішати, – сказав Імрагіл і послав одного вершника назад до Міста по допомогу. А сам, низько вклонившись загиблому, попрощався з роганцями, скочив на коня і кинувся у бій.

* * *

А бій на Пеленнорських полях ставав дедалі запеклішим: чимраз гучнішав брязкіт зброї, зливаючись із криками людей та з іржанням коней. Сурмили ріжки, грали сурми, трубили мумаки, коли їх гнали в атаку. Під південними мурами Міста піші ґондорці стали супроти морґульських легіонів, які зібралися там, іще численні та дужі. Проте для підтримки Еомера зі сходу над’їхали вершники: Гурін Високий, Ключник, і Володар Лоссарнаху, і Гірлуїн із Зелених Пагорбів, і його світлість Принц Імрагіл в оточенні своїх лицарів.

І допомога ця прибула саме вчасно, бо фортуна відвернулася від Еомера, власна лють завела його в пастку. Гнів і потуга його наступу вщент розбили передові загони ворогів, могутні клини Вершників розсікали лави південців, збиваючи їхніх верхівців і топчучи піших солдатів. Але туди, де були мумаки, коні не хотіли йти, лякались і сахались убік: тож тих здоровенних чудовиськ годі було здолати, вони стояли, немов захисні вежі, й гарадрими аж роїлися довкола них. І якщо від самого початку гарадрими були втричі чисельніші за рогіримів, то невдовзі становище останніх іще погіршилося, бо з Осґіліата на поле бою стікались усе нові й нові ворожі сили. Там вони зібралися, щоби розграбувати Місто і сплюндрувати Ґондор, там чекали поклику Капітана, котрий загинув. І натомість уже Ґотмоґ, морґульський лейтенант, погнав вояків на бій: східнян зі сокирами, варягів із Ханду, південців, одягнених у багрянець, і чорних людей із Далекого Гараду, котрі нагадували напівтролів, із білими очима та з червоними язиками. Дехто з них погнався за рогіримами, інші втримували зі заходу війська Ґондору і не давали їм з’єднатися з роганцями.

І от, коли цей день почав обертатися проти Ґондору і надія його похитнулася, з Міста долинув новий клич. Бо доходило вже до полудня, і був сильний вітер, який гнав дощ на північ, і ясно світило сонце. І у чистому повітрі дозорці на мурах побачили вдалині нове жахіття й утратили останню надію.

Бо Андуїн од закруту при Гарлонді плинув так, що люди з Міста могли роздивитися цілу його довжину на кілька миль, і гострозорі люди помічали на його водах будь-який корабель, що наближався до Ґондору. Та, поглянувши туди, дозорці налякано скрикнули, адже побачили флот – чорний на тлі блискотливого потоку, – гнаний до них вітром: галери та величезні кораблі з багатьма веслами і з чорними вітрилами, що їх надимав бриз.

– Корсари з Умбара! – закричали люди. – Корсари з Умбара! Дивіться! Корсари з Умбара пливуть! Отже, Бельфалас і Етір узято, а Лебенніну не стало. Корсари невдовзі будуть тут! Це останній удар судьби!

І декотрі безладно – бо в Місті не залишилося нікого, хто міг би ними командувати, – побігли до дзвонів і взялися бити тривогу; а декотрі засурмили в сурми сигнали відступу.

– Назад до стін! – кричали вони. – Назад до стін! Повертайтеся до Міста, поки живі!

Проте вітер, який підганяв кораблі, відносив цей шум геть.

Утім, рогіримам не потрібно було звісток, ані сигналів тривоги. Вони й самі надто добре бачили чорні вітрила. Бо Еомер був тепер менш як за півтори версти від Гарлонда, і лише юрмище ворогів одділяло його від гавані, а тим часом нові сили супротивника налетіли на нього ззаду, відрізавши від війська принца. І Еомер поглянув на Ріку, і надія померла в його серці, й вітер, який він раніше благословляв, король назвав проклятим. А мордорські війська збадьорились і, сповнені нової жадоби та люті, з криками кинулися в атаку.

Та до Еомера повернулася рішучість, і дух його прояснів. Він наказав сурмити в ріжки, щоби зібрати під своє знамено всіх рогіримів, котрі могли до нього дістатися, бо задумав утворити могутню стіну останнього захисту і стояти, бодай на своїх двох, доки всі його воїни поляжуть од ворожої зброї: щоби їхні діяння на Пеленнорських полях оспівали в піснях, навіть якщо на Заході не залишиться нікого, хто пам’ятав би останнього Короля Марки. Тож Еомер під’їхав до зеленого пагорка й установив там свій стяг, і Білий Кінь, стрепенувшись, замайорів на вітрі.

Із вагань, із пітьми ще до схід сонця

Я свій спів на світло ніс, меч здійнявши.

Та до краю дійшов і розбив своє серце:

Гнів тепер, смерть тепер і в крові захід!

Ці рядки проспівав Еомер, і сміявся, коли їх виводив. Адже його знову охопила жадоба битви: він іще не мав поранень і був молодий, а ще був королем – володарем нещадного народу. І – на подив усім! – з відчайдушною усмішкою на губах Еомер знову поглянув на чорні судна і здійняв меча, кидаючи їм виклик.

І раптом, приголомшений, невимовно