Читати книгу - "Втекти від долі, Дана Лонг"

Сьогоднішній вихідний я вирішую провести вдома. Зателефонувавши Елі, ми домовляємося зустрітися і влаштувати посиденьки. Давно ми не збиралися, тож приймаємо рішення надолужити згаяний час.

Поснідавши, я збираюся сходити за покупками в найближчий супермаркет.

Уже підходячи до свого під'їзду з пакетами в руках, раптом я чую вереск гальм. Різко обертаюся і бачу, як прямо на мене мчить машина. Не знаю, яким дивом, але я в останню мить встигаю ухилитися і відскочити вбік. Машина на великій швидкості проноситься повз і зникає з поля зору.

До мене одразу підбігають якісь люди, цікавляться, чи все зі мною гаразд, і чи запам'ятала я номер машини, щоб повідомити в поліцію. Але в мене шок, і я до ладу не можу нічого сказати. Єдине, що мені вдалося запам'ятати, це колір машини. Вона була червона.

– Та що ж це таке робиться! Серед білого дня мало не переїхали людину! – голосить наша баба Зоя, яка якраз проходила повз, коли все сталося. – Ти як дитино?

– Усе гаразд, дякую.

Мені допомагають зібрати пакети, і я піднімаюся у квартиру.

Зайшовши до себе, я сповзаю по стіні в коридорі і сиджу так деякий час, приходячи до тями від шоку і від усвідомлення, що мене щойно мало не вбили.

У призначений час приходить моя подруга.

– Привіт, – вона радісно переступає поріг.

– Привіт, заходь Елечка.

– Ти якась перелякана, щось сталося?

– Мене сьогодні ледь не збила машина, – з жахом згадую неприємний інцидент, який стався зі мною сьогодні.

– Що?! Ти як, у порядку? – стурбовано запитує Еля.

– Здається так. В останню мить встигла відскочити вбік, коли повз мене пронеслася машина. Можна сказати, що мені дуже пощастило.

– Є думки, хто це міг бути?

– Ні, зовсім ні. Усе, що я встигла помітити, це колір машини. Не знаю, кому знадобилося мене вбивати, – на кілька секунд я зависаю і страшна підозра миготить у моїй голові.

– Лано, все нормально?

– Еля... я не впевнена... але, здається, я здогадуюся, хто це міг бути. Звичайно, я можу помилятися, та й доказів ніяких у мене немає. Але, я знаю одну людину, яка їздить на схожій машині, саме червоного кольору. Це Реґіна, – ділюся своїми здогадками з подругою, і відчуваю, як тремтить усе тіло.

Мабуть шок минув, і на його місце прийшло усвідомлення, що я сьогодні уникла трагедії.

– От відьма! Навіть можу припустити через що вона це спланувала. Точніше через кого. Усе ніяк не змиритися, що Влад із тобою у стосунках.

– Ель, ми не разом, – я заперечно хитаю головою.

– Це питання часу. Звісно, якщо ти перестанеш бути такою впертою і накручувати себе, то й швидше все налагодиться. Думаю, все, що говорила тобі ця Реґіна, найімовірніше, нахабна брехня, щоб відвадити тебе від Влада.

– Я думаю, що дуже помилилася, коли повірила її словам і засумнівалася в коханій людині.

– Ого, він уже став коханим? – Еля здивовано дивиться на мене і посміхається.

– Так, він став мені дуже дорогий. Він і Данечка, – від усвідомлення цього в мене на очах виступають сльози.

– Значить, потрібно швидше мириться з ним, а на цю погань напиши заяву в поліцію.

– І що я їм скажу? Я не бачила водія, номер не запам'ятала, тільки колір машини. Чи мало червоних машин їздить містом. Вони мене засміють і виставлять за двері, – ця ідея здається мені дурною.

– Розповіси Владу про те, що трапилося?

– Думаю, що ні, не хочу вплутувати його в це все.

– Це ніби його колишня, от нехай утихомирить цю валькірію. А якщо вона ще щось придумає?

– І що я йому скажу? Що його колишня коханка мене переслідує і намагається вбити?

– А хоч би й так. Гаразд, вирішувати тобі.

– Не факт, що це взагалі була вона. А раптом я помилилася і Реґіна взагалі тут ні до чого. Тоді я буду виглядати дурепою.

На телефон надходить повідомлення у месенджері про нове повідомлення. Я відкриваю його і бачу, що Влад надіслав світлини зі вчорашнього свята.

– Влад надіслав світлини з дня народження Данечки. Хочеш подивитися? – я присуваюся ближче до Елі.

– Звісно, ще питаєш.

Я завантажую їх на телефон і, відкривши першу, починаю гортати їх по черзі, коментуючи.

– А це тітка Аделіна. Вона виховувала Влада, після смерті його батьків.

– Яка сувора дама, – одразу помічає Еля.

– Це точно. Якби ти бачила, з якою зарозумілістю вона на мене дивилася. Наче я негідна його.

– Як типова свекруха, – сміється подруга.

Раптово мені на очі потрапляє одна світлина, від якої в мене починає сіпатися око. На ній Влад із келихом у руці, а поруч, взявши його під руку і притулившись дуже близько, стоїть Реґіна.

– А це що за дамочка до нього притискається?