Читати книгу - "Я хворий тобою, Валерія Дражинська"

Три дні тому

Ігнат

Зустріч з італійцями була в самому розпалі. Юрист скрупульозно вносив поправки до контракту. Хоч би як мені не хотілося зараз бути зовсім в іншому місці, але завершальні етапи переговорів я мав сам проконтролювати.

У телефоні, що лежав на столі, ожив вайбер. Машинально відмітивши відправника, я охрінілий впився очима у фотографію, що відобразилася на весь екран.

Міра. Вона і не вона. Довге золотисте волосся, своїми локонами охоплює на вітрі тонку талію дівчини. Сліпуча усмішка гармонійно доповнює сяючі щастям очі. До неможливості красива, до неможливості щаслива. Уся світиться зсередини своєю молодістю і привабливою наївністю. Тут їй близько шістнадцяти років. Поруч її обіймає хлопець трохи старший за неї. Теж либиться, але обіймає її скромно, навіть можна сказати по-братськи.

Я не сумнівався, що моя здогадка правильна, але неприємне передчуття затьмарило звичайну задоволеність від доказів своєї правоти. Надто вже цей мер чергового міста, віддаленого від столиці, був добродушним на вигляд. Та й місто було доволі прибутковим, маючи у своєму запасі кілька нехилих заводів. Гроші там чималі крутилися. Моя чуйка мене ніколи не підводила. Мені цей Жаровський не подобався, він мер уже шістнадцять років. Що мою дівчинку пов'язує з цією людиною? Адже не дарма вона поводилася так неадекватно і занадто зблідла, коли побачила його по телевізору тиждень тому.

- На вихід! - грубо перервав я всіх помахом руки.

Зрештою цей контракт їм потрібен більше ніж мені, хоча зараз це дрібниці для мене. Набрав Антона. Трубку взяв одразу. Чекав. Не дивно, після надісланого фото.

- Вона племінниця Жаровського, - одразу приголомшив він мене.

Але звичайна раціональність мислення швидко дала про себе знати:

- Чому тоді він забрав її з дитбудинку через кілька років після того, як вона туди потрапила?

- Ігнат, я вийшов на одну людину, яка погодилася з тобою поговорити. Краще тобі самому в усьому цьому розібратися.

- Що за хлопець поруч із нею на фотографії? - мені потрібно знати.

- Кирило, син Жаровського. Її двоюрідний брат, - бажаного полегшення цей аргумент чомусь не приніс.

- Добре, привези мені цю людину.

- Тут проблема, - він зам'явся ненадовго, - Це вона. І вона не може покинути місто. Краще, якщо ти приїдеш і поговориш із нею.

- Добре! - погодився я. 

- Ігнате, ти ще дещо маєш знати, - зазвичай незворушний Антон був злегка схвильований, - Річ у тім, що Слава і Кирило загинули в Сардинії шість років тому.

Ось зараз виникло величезне бажання схопити своє особисте покарання, як кошеня, яке провинилося, за загривок і потрусити в надії вивудити правду. Але знаю, що ці блакитні очі знову подивляться на мене в надії, що я їй повірю, при цьому безбожно обманюючи мене. І я дозволю їй це. Мені не важливо, ким вона була в минулому житті, я в сто разів гірший. Тож мене в цьому плані нічого не напружує. Бісить інше - завзятість у брехні. Я кілька разів давав їй можливість зізнатися. Але куди вже нам? Ось за це їй доведеться заплатити і дуже дорого.

- Виїжджаю, - кинув я і кинув слухавку.  

Місто виявилося не таким уже й маленьким, як я собі уявляв. Та й джерело інформації теж обдурило очікування. Переді мною сиділа пошарпана життям жінка. Антон доповів, що це невістка Жаровського і їй усього лише двадцять сім років, але на вигляд даси всі сорок.

- Я вас не знаю, - вона помітно нервувала.

- Ігнат, - коротко кинув я.

- Катерина. І я впевнена на сто відсотків, що ви не були знайомі зі Славою.

- Чому? - я відпив віскі, попередньо замовлене Антоном.

- Мій свекор оточував свою улюблену племінницю туєвою хмарою охоронців і таку особистість, як ви, він би ніколи до неї не підпустив, - руки в неї тремтіли.

Я б ніколи не став тим, ким є зараз, якби не розумівся на людях і не бачив їх наскрізь. Ця жінка знає, що Міра жива. Тому й погодилася зі мною зустрітися. Поки що не знаю, які в неї спонукання, добрі чи помста за щось. Але вона нічого не скаже без попереднього стимулу.

- Отже - Жаровська Мирослава, у десять років її забрали з дитбудинку...

- Звідки Ви знаєте про дитбудинок? - обличчя в моєї співрозмовниці витягнулося.

- Катю, я багато чого знаю, і я не хочу тиснути на тебе, але правду я дізнаюся в будь-якому разі. І краще буде, якщо ти нам двом заощадиш час.  

- Ви мені погрожуєте? - навіть якщо жінка тобі байдужа, однаково приємно спостерігати, як, нехай на мить, її потухлі очі оживають.

- Ні. Мені потрібно знати, що сталося з Мірою.

- Мірою...?! - сказати, що вона здивувалася, нічого не сказати, - Вона нікому не дозволяла себе так називати. Навіть Кирила. Хто Ви?

Навіть Кирила?! Свого двоюрідного брата. Невже вони були такі близькі?

- Сподіваюся майбутній чоловік, - туманність відповіді виходила з невизначеності мотивів цієї жінки.