Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

- Так ви її й не слухали вашу матусю, професоре. От і зараз - без шапки ходите.

- З шапкою!

- Без!

- З шапкою - от дивіться…

Ага, попався, професссоре.

І я нарешті бачу й шапку на дальній полиці його просторової кишені, і начищений обладунок, і меч, не менший від татового… 

Гм. Може він і про замок не бреше?

- Бачу. Мої вибачення, який гарнюній той ваш робот. - ввічливо підколюю свого ректора.

І поки він розводиться про те, що це не робот, а фамільний лицарський обладунок для ритуальних двобоїв, і як називається ця форма шолома, і чому цей меч взагалі-то дворучний, а йому він полуторний, а може й на одну руку, я перевантажую частину золота з дна рідної трясовини в той видатний обладунок і шапку. 

Бо я стільки не підніму. Ну тобто підійму, воно ж не має ваги в кишені. Знаєте прислів’я - запас карман не тягне. Це як раз про оце.

Але ж маса - не вага, вона нікуди не дівається. Інерція через це може занести зовсім не туди. І я промахнуся повз башту.

Впаду, вб’юся, а це золото мене ще й розплющить. Зате буду велика, хоч і пласка. Не те що зараз.

- ...І коли ритуальний поєдинок, адептко, завершується переможець отримує обладунок і коня переможеного лицаря. - нудить цей мілітарист.

Комусь вся робота, а комусь турніри й гареми з дамами серця. І де справедливість, я вас питаю?

-...А тепер ще дають кубки за перші три місця…

І от він нарешті замовк. Що то двадцять років викладацької кар’єри - у нього завод говоріння на цілу пару.  Раніше можна заткнути тільки кляпом. Або зустрічним питанням.

Але зустрічне питання поставили як раз мені.

- Я виконав ваші умови, адептко?

- Майже. Бо ми ще не повернулися. І що?

- Як що? Хто обіцяв мені навести докази того, що моя пара жива? Я що, заради ваших прекрасних, але все ж не прекрасніших, ніж у моєї пари, очей сюди вас переносив?

- А, от ви про що. Дивіться уважно, пане ректоре. 

- Куди?

От і все, що вам треба знати, про знаменитий зраконячий зір, слух, безмежний потяг до пари і древній розум. Його пара просто перед ним. І він питає, куди дивитись.

- Зараз все розкажу. Простягніть долоню до он того древнього вівтаря.

- До жаби тобто?

- До жаби, якщо вам так зручніше вимовляти. І дивіться на долоню, але не стискайте її ні в якому разі. Ваша пара буде живою рівно до того моменту, як ви спробуєте затиснути її в кулаці. І я ту ні при чому, не треба на мене так дивитися.

Нарешті дійшло.

Він простягає страшну лапу з пазурами, гострими й довгими, як піки з паркану його рідної домівки. І бачить, як на долоні з’являється крихітна жабка з короною із золотого сяйва. Нижня щелепа пана професора  трохи відвисає. 

О, ви б бачили ті зубиська. Я сьогодні боятимусь спати. І може не тільки сьогодні.

Його очі стають золотими й круглими, він дурнувато посміхається і намагається зазирнути жабці в очі.

Не такі красиві, кажете, мій ректоре? Ага, точняк.

Жабка гордо відвертає голову. Наче їй не страшно дивитись на ті ікла, а зовсім не цікаво. Можливо навіть противно. Ніби вона зовсім-зовсім не відчуває,  як океан емпатії розливається навколо й охоплює її крихітну душу.

Почуття щастя переповнює її, виривається назовні, щоб понестися назустріч ще глибшому й величнішому океанові й злитися з найпрекраснішим і наймилішим створінням усіх часів і світів.

Смарагдова жабка простягає лапку до ….

Ото ще цього мені не вистачало!

Жабка опускає лапку, зіскакує з велетенської долоні на древній вівтар. До речі - із ризиком для життя, бо цей ящір все ж стискає лапу. І моментально розтискає та намагається роздивитись, чи залишилося хоча б мокре місце від його пари.

- Пане ректоре, от тепер ви бачите, чого ваша пара від вас ховається? - питаю я, підходячи, щоб роздивитися долоню й собі. Вона й насправді дуже велика, і на ній навряд буде щось видно, якщо він роздушить мене зараз. Бо ця лапа уже підхопила мене.  І ці пазурі…

- Ви мені гарантуєте її безпеку у вас, адептко? - реве наді мною голос, наче паровозний гудок.

- От навіть не знаю, пане ректоре. Якщо ви мене зараз задушите або проткнете кігтями, то навряд.

Золоті очі поступово стають звичайними ректорськими. 

Пазурі дуже повільно розтискаються, дракон опускає мене на східці замку. 

Вони знизу в зеленій рясці, але потім уже чисті й білі, велично підіймаються на парадний ґанок. Їх нижній кінець на невідому довжину занурений у темну воду моєї історичної батьківщини - Кринжової Трясовини.

- Ми ще щось тут маємо зробити, адептко, чи ви спровокували мою втечу виключно, щоб піддати мою пару небезпеці десь там, де цього ніхто не побачить?

Ну не казати ж йому, що власне автопілот, тобто він, своє завдання виконав. І навіть отримав нагороду - поспілкувався нарешті з істинною парою. З ризиком для мого життя. Яке в цілому наче налагоджується.

Тепер би ще технічно вивантажити частину мого золотого запасу в скриню, під папери. І можна починати корупційну діяльність.

Бо я нарешті видима всім і у звичному та вигідному для цієї діяльності вигляді.

Правда мій одяг тепер має родові прикмети - колір і тканина нічим не нагадують мантію, зроблену недолугими чарами однієї з кобр-близнючок. Добре що чоловіки зазвичай не помічають, у що ми одягнені.

А то були б питання.

І ще треба запросити цього Змія до замку, бо неввічливо тримати гостей на сходах.

І взагалі, одразу повернутися - то підозріло. То він зараз в ейфорії від зустрічі з парою. Апотім дотумкає, не такий вже він і тупий.

Тому я вказую рукою на двері замку.

- Що, навіть чаю не поп’єте, пане ректоре, навіть спитати нічого не схочете, поки нас ніхто не чує?

- Ні. Моєї магії вистачить на полог невидимості і тишу в ефірі над усім цим світом. По дорозі відповісте на мої численні питання.