Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

Наздоганяю... хапаю за лікоть, розвертаю обличчям... блакитні очі запитально дивляться на мене. Сльози, що приносять хоч якесь полегшення, зрадили вже давно. Але злість за примарну ілюзію вибухнула неабияка! І я псевдо йому вліпила оглушливий ляпас кулаком, розвернулася та побігла геть. Ось дурепа істерична, лаяла я себе.

На вулиці хлопець мене наздогнав та змусив зупинитися, схопивши за лікоть. Це, що сьогодні найпопулярніша частина тіла?!

- Я тобі обіцяв і не подзвонив? - самовпевнено запитав блакитноокий, потираючи щоку.

- Ти хоч баб своїх запам'ятовуй, козел велелюбний! - я була в сказі від примарної надії, від своєї  ідіотської  поведінки та свій язик вже не контролювала.  

- Дура ненормальна! - огризнувся він, але все ж таки зрозумів, що отримав не за що, - А за що тоді вдарила? - грізно так вийшло в нього.

- Зіграла жіноча солідарність та ненависть до кабелів!

Блакитноокий ошаліло дивився на мене, явно сумніваючись у моєму психічному здоров'ї. Я спробувала вирватися, але він тримав міцно.

- Пусти, ідіот! - почуття самозбереження покинуло геть.

- Від ідіотки чую! - не залишився він у боргу.

- А тобі не соромно ображати дівчину? - остаточно знахабніла я.

Або блакитноокий був справжнім джентльменом, або, що ймовірніше, не захотів зв'язуватися з придуркуватою панянкою, але мене відпустив.

- Зеленки попий, істеричко! - все ж не втримався він від прощальної репліки.

Не бажаючи більше випробовувати чуже терпіння, я рвонула вперед, поламала каблук та боком розпласталася на плитці тераси. Дивно, навіть болю не відчула! Сильно ж постраждала моя нервова система від пережитих емоцій! Трохи полежавши та «позасмагавши», я, сівши на п'яту точку, почала обстежувати себе кохану.  Крові немає - це добре! Сукня ціла, але забруднена - це нормально! А ось тупий наростаючий біль у лівому стегні - це вже погано.

Зайнята собою, я зовсім забула про блакитноокого. А він даремно часу не гаяв - сів переді мною навпочіпки та з цікавістю роздивлявся.

- Чого? - не надто ввічливо буркнула я.

- Ну, як? - єхидненько поцікавився він.

- Сам не бачиш?! Кайфую!

- Довго ще будеш? - усміхнувся блакитноокий.

Безглузда розмова з явним знущанням на мою адресу гарного настрою не додала. Я важко зітхнула, та, вхопившись за його, знову ж таки, чорт забирай, лікоть, спробувала підвестися, але вийшло тільки трохи піднятися. Скривившись, я приготувалася плюхнутися назад на багатостраждальне стегно, але раптом опинилася у вертикальному положенні - блакитноокий із легкістю підхопив мене за талію та поставив на ноги. Стояти на одному підборі було моторошно незручно, та й біль відчутно посилився. Чергове сумне зітхання вирвалося вже повз волю.

- Відвести додому? - невже його проняло?!

- Що б дорогою задушити без свідків? -усміхнулася я.

- Моя справа запропонувати..., - і розвернувшись, м'якою ходою поплив у бік стоянки.

- Ну й дурень! – буркнула собі під ніс та пошкандибала в інший бік.

Протрималася метрів двадцять, а потім плюхнулася на лавку біля дороги.

"Посиджу, подихаю свіжим повітрям, потім викличу таксі" - вирішила я. Час був ще не дуже пізній, але потік машин помітно згасав. У спробі уникнути спогадів, думки примусово повернулися до блакитноокого - вродливий, а точніше гарненький, щоправда, суто по-чоловічому. На вигляд років так... невизначено. Дивно: можна дати йому й двадцять із копійками - такий собі мажорчик, а можна було дати й тридцять із тими самими копійками, але зі своєю самостійністю. Невизначений тип - неможливо сказати хто? що? де? коли? абсолютно незрозуміло, що він собою являє. У пам'яті відклалася лише одна гарненька фізіономія, ну і фігура...

Від роздумів мене відірвав скрип гальм. Машина, що пролетіла було повз мене, різко загальмувала та повільно здала назад. Чорна, спортивна та явно дуже дорога, на цьому мої мізерні пізнання в автомобілях закінчилися. Чомусь я вже здогадувалася, хто це був?!

- Не передумала? - запитав він, коли плавно опустилося скло.

- Ні! - помотала я головою.

Блакитноокий зітхнув, вийшов з машини та сів поруч на лавку.

- Відійшла?

- Так! - посміхнулася я, - А ти не злишся за ляпас?

- Я й не злився!

- Чому так? - вроджена уїдливість дала про себе знати, - Дівчата такі подарунки тобі щодня роздають?

На підбурювання він не повівся.

- Я не той, кого ти очікувала побачити? Адже так?! Тому ти і вдарила мене! - м'яко запитав блакитноокий, - Так?

Замість відповіді, я стиснула щелепи. Ось тільки душевної розмови мені зараз не вистачало для повного щастя!

- Вибач, що вдарила тебе! Але не лізь туди, куди не просять! - сказала, як відрізала.

- Добре! - занадто швидко погодився він, - Я Олексій.

Та, з чарівною посмішкою, простягнув мені руку.