Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Було пів на третю, але ми не працювали в санчастині. За три кілометри від берега помітили японський корабель, і всім медсестрам наказали повернутися до казарми. Кітті гортала «Макколз», стискаючи в руці вервицю. Я знайшла книжку, яку взялася читати в перший місяць на острові, але не могла зосередитися. Страх паралізував.

— Ні, нічого не чула, — похитала я головою.

Ніхто не розумів, що трапиться далі. Одна медсестра запевняла, що японці просто пропливають повз. Інша начебто почула від солдата, що корабель рухається прямісінько до Бора-Бора. Війна тут? На нашому острові? Найлегше було не вірити в це, але ми розуміли, що атака цілком імовірна. Тож залишалося спостерігати та чекати.

— Під казармою, — озвалась я, — є підземелля. Стелла казала, що нас відправлять туди у разі...

Кітті здригнулася.

—Ось знову. Я знову почула цей звук. Щось стукає у вікно.

Я видушила усмішку.

—Кітті, я знаю, що ти схвильована, але японців під нашими вікнами немає... Поки що.

Проте Кітті не звернула уваги. Вона підвелась і виглянула у вікно.

—От бачиш, — переможно всміхнулася вона. — Це Вестрі. Він хотів привернути нашу увагу.

Нашу увагу? Кітті помахала з вікна. Мені не подобалося, що поява Вестрі миттю поліпшувала її настрій.

—Піду до нього, — ревниво мовила я, вилетіла з кімнати і поспіхом спустилася на перший поверх.

—Привіт, — прошепотіла я надворі.

— Чому ти шепочеш? — засміявся Вестрі.

—Ти не знаєш? На острів можуть напасти.

Вестрі засунув руки в кишені і схилив голову набік, весело мене розглядаючи:

—Мені подобається цей настрій. Ходи сюди, роздивлюся тебе ближче.

Я завмерла в його обіймах. Ми стояли так довше, ніж вимагала пристойність, але світ навколо втратив будь-яке значення.

—Ти занадто спокійний, — парирувала я.

Вестрі знизав плечима.

— Після боїв, крізь які я пройшов у джунглях, корабель на обрії — просто набридлива муха.

—А якщо вони пливуть сюди? На цей острів?

—Може бути, але зарано доходити якихось висновків.

—Подумати тільки, — зітхнула я. — Стільки місяців тут було спокійно, аж ось за кілька днів до від’їзду — японці. Оце так «пощастило».

Вестрі ніжно провів пальцем по обличчю, наче обмальовуючи мій профіль. По спині побігли мурашки.

—Ходімо в бунгало, — шепнув він, близько-близько притуливши губи до моєї шиї.

—Просто зараз?

—А що? — Його дотики обеззброювали.

—Нам наказано залишатися в казармі, — кволо запротестувала я.

Проте величезні каро-зелені очі полонили розум.

— Можливо, це наш останній шанс піти в бунгало, перед тим як...

Та ні він, ані я не знали, що трапиться далі. А серце запевняло, що важить лише тут і зараз.

—Ходімо. — Я стиснула його долоню.

—Якщо пощастить, то зникнемо в джунглях непомічені.

Я кивнула.

— Гадаєш, там безпечно?

— Ми побачимо корабель з пляжу. Якщо він підпливе до острова, побіжимо назад. Я піду в бій.

Я згадала, як полковник Донаг’ю несамовито побив Вестрі в казармі, і завагалася.

—У тебе будуть проблеми.

— Можливо. — Його очі палали в променях обіднього сонця. — Та мені байдуже.

Вестрі взяв мене за руку, а я глянула у вікно на другому поверсі, з якого визирала Кітті. Перехопивши її погляд, я показала рукою в бік пляжу й помахала їй. Сподіваюся, вона зрозуміла. Усмішка сповзла з обличчя Кітті, і вона відвернулася від вікна.

* * *

Вестрі відімкнув двері бунгало, і, опинившись усередині, ми полегшено видихнули.

—Ми наче дезертири, — сказала я.

—Гадаю, так і є. — Руки Вестрі оповили мою талію.

— Вестрі!

—Що, кохана?

— Я приходила сюди кілька днів тому й дуже перелякалася.

— Чому?

—Тут була Тіта.

—Тіта?

—Літня жінка, з якою жила Атея. Вона якась шаманка чи чарівниця. Здається, вона знає, що трапилося з Атеєю.

— Звідки їй знати?

—Не розумію. Але вона знову говорила про прокляття бунгало. І сказала, що тільки справедливість може розірвати замкнуте коло.

Вестрі спохмурнів.

— Не вірю жодному слову.

—А як їй не повірити? Вона знає цей острів краще, ніж ти чи я.

— Проте ні вона, ні ти не розумієте, що справедливість прийде не сама. Вона тягне за собою щось гірше, ніж муки сумління.

Вестрі сів на старе крісло із червоного дерева. І я вперше помітила в його очах тягар таємниці. Він також не хотів приховувати злочин, але стояв на своєму.

— Ну як мені пояснити тобі, що ми не доможемося справедливості? Принаймні такої, яку хочеш. Ми нічого не можемо вдіяти.

Я кивнула й узяла його за руку. Помилково було б сперечатися в нашу, можливо, останню зустріч у бунгало. З вікна було видно далекі обриси корабля.

— Він досі там, — мовила я.

Вестрі обійняв мене, і я згадала про лист зі щирими мріями про майбутнє, який залишила в підлозі. Цікаво, він його читав? І чи хоче, щоб ми завжди були разом? Я схвильовано зітхнула.

—Вестрі?

—Що, кохана?

—Ти прочитав мій лист?

— Ні. Я давно сюди не приходив.

Він рушив до порохнявої дошки, щоб дістати конверт, але я його зупинила.

— Не зараз, — зашарілась я. — Візьмеш, коли будемо йти. Хочу, щоб ти прочитав його наодинці.

— Погані новини?

—Ні, аж ніяк. Просто потерпи.

Він кивнув, міцно обійняв мене й увімкнув радіоприймач. Ми впіймали кришталево чистий сигнал французької станції.

—Думаймо лише про кохання, — запропонував він, гойдаючись у такт музики.

—Добре, — прошепотіла я. Його слова, наче магічне закляття, стерли з пам’яті війну, гадки про Кітті та всюдисущу тінь убивства на пляжі. На мить у бунгало залишилися тільки він і я. Нікого більше.

* * *

Сонце сіло. Вестрі поспіхом поцілував мене в щоку і сказав:

— Мабуть, час повертатися.

Я відчула в його голосі тривогу й сама захвилювалася. Важко сказати, що саме гнітило Вестрі: наближення ворога чи нестерпна думка про нашу близьку розлуку.

—Так, час, — погодилась я. А якщо отаборитися в бунгало й чекати, поки японці висадяться на берег? Можливо, «прокляття» нас захистить?

Розгладивши сукню і заколовши волосся, я нагадала Вестрі:

—Не забудь свого листа.

—Звичайно. — Він вийняв дошку й зазирнув усередину. — Чекай, який лист? Тут нічого немає.

—Дурнику, звісно є, — присіла поруч я. — Певно, я надто глибоко його засунула.

Я сягнула рукою за брус, і серце заклякло від жаху: там було порожньо.

—О боже, Вестрі, він зник.

— Як зник?