Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

—Та ні, я нікому не казала.

Аж раптом над океаном спалахнуло світло, й у Вестрі з’явилася серйозніша причина для хвилювання.

— Розберемося із цим пізніше, — сказав він. — Я мушу відвести тебе на базу. — Двері скрипнули на прощання, і Вестрі врочисто замкнув їх. — Ходімо назад стежкою через джунглі. Вона безпечніша.

Я кивнула й узяла його за руку. Ми пробиралися крізь гущавину, а думки крутилися навколо листа. Хто міг його забрати й навіщо? У нас залишилось обмаль часу. Треба розповісти Вестрі про свої почуття і надію на наше спільне майбутнє. Чи зможу я сказати йому? Чи відчуває він те саме?

Коли ми нарешті потрапили на базу, я і думати забула про лист. Тепер мені муляло інше.

—Вестрі, — у паніці прошепотіла я, коли ми підійшли до жіночої казарми. — Треба повернутися!

— Чому? — здивовано спитав він.

— Картина. Ми залишили там картину.

Вестрі знизав плечима:

—Заберемо її пізніше.

— Ні-ні. Той, хто забрав мого листа, може викрасти картину.

На мить Вестрі занепокоївся, а тоді похитав головою.

—Не думаю. Той, хто забрав листа, міг одразу забрати картину. Але не вчинив цього.

—Маю лихе передчуття. Не можна, щоб вона потрапила в руки злодія. Цій картині місце в музеї чи галереї, де її цінуватимуть і берегтимуть.

— І ми подбаємо, щоб вона туди потрапила, — запевнив Вестрі. — Хай тільки все вгамується. Я принесу її тобі, коли ми дамо раду з кораблем.

—Обіцяєш?

—Так. — І він цмокнув мене в ніс.

— Бережи себе, — мовила я, перед тим як рушити до казарми. —Ти також.

* * *

— Ну нарешті! — прошепотіла медсестра Гільдебренд у холі. Але цей шепіт допікав не менше, ніж крик. — У мене немає часу слухати виправдання або читати мораль. Просто знайте, що всі медсестри давно у сховищі, і я чекала лише на вас. Японці атакують. Полковник наказав медсестрам ховатися в підземелля. Мерщій!

Ми з медсестрою Гільдебренд побігли вниз сходами. Серце гупало, як несамовите, а рука мимоволі потягнулася до комірця. Того ранку я причепила до нього брошку-троянду — подарунок Кітті. Та під пальцями була лише тканина. Брошка зникла. Я заклякла.

— Чого чекаєте? — гримнула медсестра Гільдебренд. Я стривожено глянула на сходи й на двері.

— Просто, — пробурмотіла я, нишпорячи по кишенях сукні, — я загубила одну річ. Дуже важливу.

—Важливішу, ніж ваше життя?

Я знічено похитала головою.

—Тоді ходімо. Потрібно дістатися сховища.

Яка я роззява! Як можна було загубити брошку? Перед очима постала картина, як вона лежить у піску, а кучеряві хвилі змивають її в море. Я згадала про Кітті. Можливо, це знак, що наша дружба добігла кінця?

Ми з медсестрою Гільдебренд спустилися сходами, вона відімкнула двері крихітної кімнати, закотила килимок і підняла люк у підлозі.

—Ви перша! — звеліла вона, вказуючи в темряву. Я спустилася драбиною в сутінь схованки, де блимало кілька ліхтариків. Коли ноги торкнулися підлоги, я роззирнулася навколо й упізнала Ліз, Стеллу й інших дівчат.

— Кітті! — гукнула я. — Ти тут?

У відповідь — тиша. Я занепокоєно обернулася до сестри Гільдебренд.

—Кітті там, — мовила вона, вказавши на самотній ліхтарик у дальньому кутку.

Я підійшла ближче й побачила маленьке перелякане обличчя Кітті, обрамлене розтріпаними кучерями. Вона сиділа, спершись на стіну, і геть підупала духом.

—Я переживала, що ти не повернешся. — Кітті витерла сльозу. Я сіла поруч і міцно стиснула її руку.

—Я вже тут.

* * *

Ніхто не знав, що відбувається ззовні. Минуло дві години, але здавалося, що всі дванадцять. Стелла за наказом сестри Гільдебренд роздала нам рації, воду й консерви. Їх вистачило б на кілька днів, а то й тижнів. Від перспективи життя в темряві на сухпайку спина взялася сиротами.

—Тримай, — сказала Стелла і простягнула мені флягу. Я відпила великий ковток. На зубах заскрипів пил.

Нагорі почулися кроки, і ми всі завмерли.

—Сестри, — прошепотіла медсестра Гільдебренд, знімаючи зі стіни гвинтівку, — загасити ліхтарики.

Ми виконали наказ і слухали в темряві, як наближаються і гучнішають кроки. Глухий удар. Зарипів люк. Господи, японці знайшли нас!

Та замість чужої мови в сховищі пролунав знайомий голос:

—Медсестри, усе чисто. Корабель рушив на захід. Можете виходити.

Дівчата радісно загаласували. Усі, окрім Кітті, яка непорушно дивилася поперед себе. Я взяла її за руку.

—Ходімо, люба. Усе гаразд. Ми можемо виходити.

Кітті глянула так, наче я розбудила її зі сну. Вона ввімкнула ліхтарик, і я одразу помітила знайомий неуважний погляд. Кітті знову віддалялася.

—Так, звичайно. — Вона підвелась і рушила до виходу, не чекаючи на мене.

* * *

—Не можу повірити, що завтра ми рушаємо додому! — охнула Ліз за сніданком наступного дня.

Завтра. Думка про від’їзд лякала мене, відколи я покохала Вестрі. Коли ми покинемо острів, наша реальність щезне. З’явиться зовсім інша. І, боюсь, у цій новій реальності все буде складніше.

—Солдати відчалюють зранку, — додала Стелла. Вона не дуже раділа, що Вілл вирушає воювати далі. — Я от думаю. Якщо податися на службу в Європу, я принаймні буду ближче до нього...

Я похитала головою. Війна не пожаліла Стеллу. Сама шкіра й кості. Кому-кому, а їй точно треба відпочити.

— Навіть якщо ти поїдеш до Європи, це його не захистить, — мовила я. — Краще повертайся додому й чекай Вілла там.

Стелла погодилася.

—А Кітті просто навіжена. Я чула, що вона їде у Францію, прямісінько в серце війни. Вона вирушає до Нормандії.

Мої щоки спаленіли. Франція? Чому Кітті не розповіла про це? Невже вважає, що мені байдуже?

— Про вовка промовка, — Стелла кивнула на двері.

У їдальню зайшла усміхнена Кітті. Її щоки рум’яніли, як колись. Вона рушила до нашого столу, аж раптом я помітила в її руках букетик жовтого гібіскусу й уся почервоніла.

—Доброго ранку, дівчата, — ледь не проспівала вона. — Як сніданок?

Очі Стелли свердлили мою скроню.

—Чудовий, — спробувала розрадити напруження Ліз. — Якщо тобі до смаку гумова яєчня.

Кітті загиготіла й поклала букетик, перев’язаний білою стрічкою, на стіл.

—Погляньте, яка краса, — мовила вона, милуючись жовтими пелюстками на контрасті з блідою стільницею. Я одразу впізнала квіти, що росли біля бунгало. Це вони.

—Ого-го, — сказала Стелла. — Здається, у когось з’явився шанувальник.

—Ой,