Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Геть, звідси! – гаркнув Корзо на дівчину, що принесла йому сніданок і не обачливо заходилася прибирати в хаті, – підняла тут пилюку. Я що в цій куряві снідати маю?!
Перелякана дівка випурхнула з хати, навіть не зачинивши за собою двері. Перехожий молодик на вулиці кивнув до неї, мовляв: «Що там сталося?» – але та лише відмахнулася і зі сльозами на очах побігла далі.
Корзо відірвав кусок печеної курки і приступив до трапези, запиваючи м’ясо легким медом. Їдло він тепер собі замовляв, склавши перед цим меню, а не так як його попередник Борок, що ніколи цим питанням не переймався. Після семиденного блукання по лісу, новий старійшина кардинально змінив своє ставлення як до селищан, так і до себе. Тепер він чітко виділяв себе серед інших, як владу, і вимагав від всіх покори, ненавидячи їх із кожним днем все більше, буцім то всі селищани були причетні до його блукань.
Зерно Корзової злоби, звісно, мало місце, бо після того, як він не з’явися у селищі на другий і третій день, то ніхто навіть і не запропонував його шукати. Корзо не шукали не тому, що його недолюблювали, чи не хотіли цього робити, а тому що в цьому суспільстві так був облаштований соціальний устрій. Всі чекали розпорядження керуючої влади, а представника влади якраз і не було. А ще серед них мало хто й переймався долею іншого, такі випадки, як дружба Верески з Ланою, чи материнські почуття Лани до Маруса, або визнання братерства Ярона до Верески, це швидше були винятки з правил, ніж правила. І ці багатовекторні почуття були якраз на стадії народження в серцях цих людей.
Він згадав Вереску з Максимом і його серце забилося гучніше від ненависті до них, розганяючи по жилах злобу. Від люті він з силою здавив куряче стегно так, що з нього потік сік і хруснула кісточка. Ось так він, мабуть, розчавив би їх, якби вони попали б йому до рук. Поставало питання: «За що?» Бо ж, здається, конкретної причини, щоб так ненавидити Вереску з Максимом і не було. Ніхто з них не заподіяв йому нічого лихого, але це так виглядало ззовні, зі сторони. А насправді, якщо можна було б заглянути в душу Корзо, то там все вимальовувалося інакше. Злість кипіла в його серці не тому, що щось ці люди зробили зле йому, а тому що вони проігнорували і не підкорилися йому. Це зачепило його его, его володіти і наказувати. Влада зазвичай отруює людське серце, зарозумілість плекає в ньому зверхність над підлеглими і право вершити над ними суд на свій розсуд.
На мить він відірвався від думки про Вереску, обтер у рушник руку і вийшов на ганок.
– Сюди іди! – гукнув він свого помічника, не заморочуючись покликати його на ім’я, – знайди Зораста і скажи, що я хочу його бачити, – дав розпорядження він, коли хлопець-підліток постав перед ним.
Зораст саме займався з підлітками вправами володіння мечем. Його атакували відразу троє хлопчаків, наносячи доволі сильні і небезпечні удари, які він вправно відбивав, посміхаючись до них. Він помітив помічника Корзо, підняв ліву руку доверху, спиняючи бій.
– Поки досить, хлопці. Молодці, потім продовжимо. Тобі чого? – вже запитав він у помічника.
– Старійшина велів тобі явитися до нього, – випалив, той на одному подиху.
– Велів?.. Он як... А раніше мене запрошували, – протягнув Зораст. – А що йому від мене треба? – для чогось запитав він, хоч добре знав, що хлопець нічого не знає.
– Не знаю, велів, щоб прийшов, – знизав плечами хлопець.
– Добре, зараз буду йти.
Зораст здогадувався чому його зве старійшина, але, хто його знає, можливо, і в іншій справі кличе. Він, як і просив його колись Корзо, прослідкував за одним хлопчаком, ним виявився Марус, і взнав, що той потай зустрічається з Ланою. Він також дізнався, що вона є йому рідною матір’ю, але, як на диво, в цьому загрубілому від служби чоловікові виявилося співчутливе серце. Не зміг він доповісти на них, знаючи, що їх чекає. І тепер, ідучи до старійшини, він зважував, чи доповісти про Лану з Марусом, чи все ж таки промовчати.
Корзо сидів за столом, на якому стояв глечик з медом. Він потягнув з кухля, і жестом вказав на лаву, щоб той присів.
– Ти зробив те, що я тебе просив? – запитав він, як тільки той присів на лаву.
– Що саме? – поцікавився Зораст.
– За хлопцем прослідкував?
– Так, звісно, прослідкував.
– І що? Чому він бігає до лісу?
– Ну,.. як я з’ясував... Вірніше, зрозумів, він ходить до лісу як мисливець... Тренується, мабуть. Можливо, йому не правильно підібрали фах, може, йому краще бути мисливцем? – відбріхувався Зораст.
– Можливо… можливо, – задумливо мовив Корзо, запідозривши Зораста в нещирості. – Ну, грець з ним, мабуть, мені здалося. Добре, Зорасте, вертайся до своїх справ, більше тебе не затримую.
– Ну, тоді бувай, – сказав головний охоронець і подався до своїх підлеглих.
Корзо так і залишився сам на сам з питанням без відповіді: «Чому Вереска час від часу зустрічалася з цим хлопчаком і про що вони там домовлялися? Бо всякий раз хлопець кивав головою на знак згоди і вони розходилися. Щось тут криється… а що?..» – не заспокоювався він. Можливо, якби це була інша жінка, то, може, він цього і не помітив би, але тут фігурувала Вереска і цікавість до неї в Корзо була вже хвороблива. Тим паче в нього вже була причина позбутися її, як небажаного свідка, бо навряд чи йому зійшло б з рук те, що він ув’язнив Вереску до підвалу з наміром зґвалтування. У першу чергу його позбавили б посади старійшини, а це втрата влади, за яку він тримався, як воша кожуха. Втрачати владу над селищанами він, звісно, не хотів, бо ж трохи довго був на побігеньках у Борока, щоб дійти до щабля своєї кар’єри. Тому Корзо опинився перед вибором, або прибрати зі свого шляху Вереску, або приборкати селищан так, щоб вони не мали ні змоги, ні права щось змінити в своєму житті. На шляху до Верески була одна перешкода – Максим. Його Корзо ненавидів більше за всіх. Він вважав, що всі негаразди, які почали його супроводжувати, виникали тільки завдяки цій людині. З появою Максима на «Галявині блукань» у його житті відбулися незначні зміни, які були непомітні для всіх, але не для нього. Вперше він відчув приниження, коли Максим проігнорував його під час свята і не захотів з ним разом випити на гулянні, ласуючи ведмежатиною. Також вперше він помітив, що після цього його стали ігнорувати і селищани, і він вже не бачив в їхніх очах того остраху і поваги до нього, коли він приходив до них за вказівкою Борока. Через Максима він зненавидів і Вереску, бо та не те, що стала уникати зустрічей, а стала відверто його зневажати, навіть тоді, коли він вже став старійшиною селища. І з цієї ненависті до однієї людини Корзова злоба випромінювалася на всіх.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА», після закриття браузера.